Читати книгу - "Пурпурові вітрила"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Цього я не очікував, і, хоча був сильно стривожений, мій гнів дійшов до межі, за якою я вважав за краще наразитися на всі небезпеки моря і суші, аніж терпіти подальші знущання Ґеза.
— Ви вирішили мене вбити, — сказав я. — Але пам’ятайте, що до Дагона не більше ніж сто миль, і коли я потраплю на берег, то вас притягнуть до суду.
— Скільки хочете, — відказав Ґез. — За таку рідкісну втіху я згоден заплатити головою. Згадайте, проте, за яких дивних умов ви з’явилися на кораблі! Цьому є свідки. Покинути «Ту, що біжить по хвилях» таємно — у вашому дусі. Цьому будуть свідки.
Він декламував, насолоджуючись грізною роллю і закусивши вудила. Я обвів поглядом матросів. То було підпиле, похмуре зборище, котре нічого не втратило б, якби йому навіть наказали мене повісити. Лише Бутлер, який досі мовчав, наважився заперечити:
— Чи не перебираєте ви над міру, капітане?
Ґез так подивився на нього, що той плюнув і пішов. Капітан геть нетямився. Як не дивно, саме ці слова Бутлера додали мені зваги, і я поклав спокійно сісти в шлюпку. Тепер я нізащо в світі не залишився б. Моє обурення було безмірне і сягнуло понад всякий розрахунок.
— Давай шлюпку, мерзотнику! — мовив я.
Всі ми швидко побігли нагору. Панував морок, але невдовзі принесли ліхтар.
«Та, що біжить» лягла у дрейф. Усе це відбувалося мовчки, — так здавалося мені, бо я був у стані напруженої, болючої відчуженості. Матроси принесли мої речі. Я не рахував їх і не перевіряв. Значення того, що діялося, неясно маячіло в далекому кутку свідомості. Талі[19] були трохи спущені, і я заліз у шлюпку, вона зависла над водою. Зі мною увійшов матрос, злякано твердячи: «Дивіться, ось весла». Потім невідомі руки перекинули мої речі. Фігур на борту я не розрізняв. «До біса!» — буркнув Ґез. Матрос, рухаючи ліхтарем, яскрава пляма якого створювала на шлюпці дивний затишок, тримався за борт, очікуючи, коли мене спустять вниз. Нарешті шлюпка рушила і здригнулася, підхоплена рівною хвилею. Захитало. Матрос відчепив талі і зник, піднімаючись по них нагору.
Все скінчилося. Хвилі вже віднесли шлюпку від корабля, так що я бачив, наче понад бруківкою, низку круглих освітлених вікон у низькому будинку.
Розділ XVII
Я вставив весла, але й далі нерухомо сидів, повнячись мимовільним безцільним очікуванням. Раптом на палубі пролунали вигуки, крики, суперечка і шум — так раптово і голосно, що я не розібрав, в чому річ. Нарешті почувся вимогливий жіночий голос, який кинув різко і холодно:
— Це моє діло, капітане Ґез. Досить того, що я так хочу!
Все подальше, що його я почув, звучало подивом і обуренням. Ґез крикнув:
— Агов там, на шлюпці! Забирайте її! — він докинув, звертаючись невідомо до кого: — Не знаю, де він її ховав!
Друге його звернення до мене було, як і перше, без імені:
— Агов там, на шлюпці! Я промовчав, тримаючи до себе повагу.
— Скажіть йому самі, чорт забирай! — крикнув Ґез.
— Гарвею! — пролунав свіжий, неначе знайомий голос незнаної і невидимої жінки. — Подайте шлюпку до трапа, зараз його спустять. Я їду з вами.
Нічого не розуміючи, я тим часом утямив, що, судячи з голосу, це не міг бути хтось із Ґезової компанії. Я не вагався, бо поставити шлюпку вище за безпечний корабель можливо лише в нестерпних, ба — загрозливих для життя умовах. Грюкнув трап; відвалившись і навскіс впавши вниз, він торкнувся води. Я посунув шлюпку і схопився за трап, вдивляючись наверх до болю в очах, але не розрізняючи фігур.
— Забирайте вашу подругу! — сказав Ґез. — Ви, я бачу, спритник.
— А бодай його завело в безодню, коли я зрозумію, як він зумів це зробити! — вигукнув Сінкрайт.
Кроків я не чув. Внизу на трапі з’явилася струнка закутана постать, махнула рукою і перескочила в шлюпку точним рухом. Внизу було світліше, ніж якщо дивитися вгору, на палубу. Пильно глянувши на мене, жінка нервово сіпнула руками, загортаючись у плащ і опустилася на лавку поруч з тією, на якій сидів я. Її обличчя, приховане мереживною крайкою темного покривала, я не бачив, лише вловив блиск чорних очей. Вона відвернулася, дивлячись на корабель.
Я й далі тримався за трап.
— Як це сталося? — спитав я, гублячись від подиву.
— Яка нахабність! — сказав Ґез згори. — Пливіть, куди хочете, і від душі бажаю вам нагодувати акул!
— Вбивця! — закричав я. — Ти ще відповіси за цю подвійну мерзенність! Я бажаю тобі якнайшвидше дістати кулю в лоб!
— Він дістане кулю, — спокійно, майже неуважно мовила невідома жінка, і я здригнувся. Її поява вже мене мордувала, — надто ці безтурботні, тверді очі.
— Геть від корабля! — сказала вона раптом і повернулася до мене. — Відштовхніть його веслом.
Я відштовхнувся, і нас віднесло хвилею. Кпини градом сипонули з палуби. Вони були занадто бридкі, щоб їх повторювати тут. Голоси і корабельні вогні подаленіли. Я механічно гріб, дивлячись, як судно, розпустивши вітрила, рушило з місця. Невдовзі його вогні зменшилися, нагадуючи ряд іскор.
Вітер дув у спину. Я розраховував, що години за дві розвидніє. Глянувши на свого годинника зі світним циферблатом, я побачив: якраз за п’ять хвилин четверта. Рівне хвилювання нічим не загрожувало. Я сподівався, що хай там як, а пригода скінчиться добре, бо з розмов на «Тій, що біжить по хвилях» можна було зрозуміти, що ця частина океану між Гарібою і півостровом вельми судноплавна. Але найбільше мене цікавило тепер питання, хто і чому сів зі мною в дику ніч.
Тим часом стало коли й не світлішати, то принаймні було ясніше видно. Хвилі відсвічували темним склом. Я вже хотів було звернутися з цілою низкою природних і законних питань, як жінка запитала:
— Що ви тепер відчуваєте, Гарвею?
— Ви мене знаєте?
— Я знаю, як вас звуть, скажу вам і своє ім’я: Фрезі Ґрант.
— Швидше мені слід було б запитати вас, — сказав я, знову дивуючись її спокійному тонові, — так, саме запитати, як
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пурпурові вітрила», після закриття браузера.