Читати книгу - "Загублена історія втраченої держави"

громадян; і на тяжінні цього проекту до романо-германської правової сім’ї. За справедливим висновком А. Присяжнюка, проект О. Ейхельмана був «передовим для свого часу проектом конституції демократичної держави», «не поступався кращим тогочасним взірцям світових демократичних конституцій», «є видатною пам’яткою вітчизняної конституційно-правової думки». При цьому висловив гіпотезу, що конституційний проект О. Ейхельмана «навряд чи» міг бути реалізований в УНР навіть за сприятливих умов державотворення з двох основних причин. Перша – рівень правової культури переважної більшості населення не відповідав рівню цієї «демократичної та гуманістичної конституції». Друга – проект був федералістичним.[322]

Підтримати або заперечити ці два висновки фундаментального і добросовісного дослідження неможливо, якщо не пригадати деякі добре відомі з давніх-давен емпіричні факти, зокрема, в якому загальному політико-правовому полі розвивалися європейські країни, скільки їх було станом на 1917 р., що вони були з точки зору політичного режиму та державного устрою та на яких правових засадах вони ґрунтувалися?

Розділ II

Україна та європейський контекст

Поняття «легітимності» за «Старого Порядку»

Перший такий факт полягає в тому, що «некультурний» в правовому значенні народ якось собі давав раду впродовж попередніх століть – адже з часів «Руської правди» принаймні 20 поколінь руського народу жило за нормами писаного кодифікованого права чи то «під рукою» Рюриковичів, чи то Гедиміновичів, чи то Пястів, чи то Габсбургів, чи то Арпадів, чи то Романових.

Другий емпіричний факт полягає в наступному: основи європейського устрою, який проіснував упродовж усього XIX ст. і був змінений по завершенні Першої світової війни Версальською конференцією, заклали 1815 р. держави-переможниці Наполеона, а саме – Австрія, Великобританія, Пруссія, Росія, а також Франція, в якій було відновлено владу династії Бурбонів. Учасники Конгресу повернули Європу до скасованого Французькою революцією правового принципу «легітимності». Як це не дивно, історія зберегла точний час, місце та обставини народження цього принципу.

Він був запроваджений у державно-політичну практику у вересні 641 р., коли «давній римський звичай вітати нового імператора на іподромі пішов у небуття, а найважливіша політико-релігійна церемонія візантійського репертуару утвердилась у своїй остаточній формі». Церемонія ця полягала в тому, що Патріарх Константинопольський на амвоні «Великої церкви» Св. Софії – видимого центру християнського світу – коронував Імператора Константа II. «Метою цього ритуалу, – як вважає світовий авторитет у царині європейської історії, – було утвердження ідеалу taxis’у, незмінного, гармонійного та ієрархічного “порядку речей”». Цей ритуал імплементувався і в політичну практику квазідержавних утворень, які виникали на західних та центральноєвропейських теренах упродовж наступних шести-семи сторіч. Як зауважив Н. Дейвіс, «процес тривав аж до XIII ст.», коли «християнізація монархічних ритуалів у Європі стала загальним явищем».[323]

Іншими словами, від вересня 641 р. «легітимним» правителем на будь-якому уламкові європейської частини Римської імперії був той, хто отримував корону з рук верховного християнського першосвященика, чия юрисдикція розповсюджувалась на дану територію. У даному випадку – від «Патріарха Сходу», тобто Патріарха Константинополя, або від Папи Римського (він же згідно з офіційним титулярієм «Патріарх Заходу»). Можна сказати й інакше: у вересні 641 р. Європа перейшла від принципу легітимності, заснованого на «праві завоювання», до принципу легітимності, заснованого на праві «божественого походження влади».

Цей принцип набув особливого значення в тій частині Старого Світу, яка опинилася під амофором Римського архієрея. Першим єпископом Рима, згідно із вченням Католицької церкви, був Апостол Петро. Як стверджує Євангеліст Матей, саме Петра Ісус Христос виділив з-поміж інших своїх учнів і саме йому Він заповів ключ від Царства Небесного: «Тож і я тобі заявляю, що ти – Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають. Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв’яжеш, те буде зв’язано на небі; і те, що ти на землі розв’яжеш, то буде розв’язане на небі» (Мт., 16, 18—19). Титулярій Папи Римського крім титулу «Вікарій Ісуса Христа» включав у себе також і формулу «Наступник Апостола Петра», що мало підкреслити: влада «Єпископа Рима» мала не земне, але Божественне походження і, отже, ні за яких умов не могла бути скасована ані будь-якою людиною, ані будь-якою інституцією або державою. Саме тому Папа Римський обирався на Престол Св. Апостола Петра пожиттєво і його влада в межах його юрисдикції була абсолютною. Він зосереджував у своїх руках всю повноту законодавчої, виконавчої та судової влади і чинив її «іменем Ісуса Христа». Це було не тільки практикою життя, але, насамперед, писаною, кодифікованою, тобто законною, нормою.

Ключову роль у втіленні норми про «божественне походження влади» в реальну політичну світську практику відіграли вожді варварського племені франків. У дохристиянські часи вони, як й інші племена, які заселяли територію сучасної Європи, а саме – англи, сакси, нормани, дани та ін., і чия міфологія формувалася принаймні з V ст. до н. е., вважали своїм Верховним богом Одина. За одним із переказів, право на владу першого короля франків з династії Меровінгів обґрунтовувалося саме тим, що він був прямим нащадком Верховного бога. Інший переказ говорив: Меровінги походять чи то від легендарного царя Пріама, чи то від Енея.

Після згасання цього королівського роду влада перейшла до рук Каролінгів – нащадків Меровінгів по одній із жіночих ліній. Вони отримали своє ім’я від Карла Великого, короля лонґобардів, франків, герцога Баварії, Імператора Священної Римської імперії. Ще в V ст. н. е. його попередники оружним шляхом перебрали владу над територією в міжиріччі Мааса і Мозеля. Її адміністративним та політичним центром стало місто Реймс. Успіхи франкських вождів, яких вони досягнули впродовж наступних трьох століть в оружній боротьбі з арабами на заході, з «варварами» на сході та півночі європейського континенту, а також у християнізації підлеглих територій, мали наслідком об’єднання більшості колишніх земель Західної Римської імперії під їх рукою. 25 грудня 800 р. король франків та лонґобардів Карл був коронований Імператором Заходу Папою Львом III.

Власне, Карл був помазаний на царство (яке охоплювало частину сучасної Франції) ще 754 р. Папою Стефаном II. 25 грудня 800 р. Папа Лев III під час святкової меси поклав на голову Карла корону Імператора Священної Римської імперії, якщо дослівно – «милістівішого, величного, Богом коронованого, великого володаря-миротворця, Імператора Римської імперії, милістю Божою Короля франків та лонґобардів» (Karolus serenissimus augustus a Deo coronatus magnus pacificus imperator Romanum imperium gubernans qui et per misericordiam dei rex Francorum atque Langobardorum).

Карл Великий.

Як володар Римської імперії Карл Великий успадкував колосальну