Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

Шокований, Роланд зиркнув на батька, і Стівен відповів йому довгим поглядом. Мовчки. Але тепер обличчя стало таким, яким Роланд пам’ятав його з раннього дитинства, — спокійним і впевненим. Втома і лють зникли, наче їх і не було.

Нарешті батько заговорив.

— Я помилився. Вибач мені. Ти не забув мого лиця, Роланде. Та все одно ти діяв нерозумно. Ти дозволив спровокувати себе людині, яка стократ хитріша за тебе. Дякуй богам і ка, що тебе не відправили на захід, бо до цього був один крок. Ще одного стрільця Мартен усунув би з дороги… з дороги Джона Фарсона… з дороги, що веде до істоти, яка править ними всіма. — Він встав і розспростер обійми. — Якби я втратив тебе, Роланде, я б цього не пережив.

Роланд звівся на ноги і, як був, голий, пішов до батька, а Стівен Дескейн прийняв його в обійми й міцно стиснув. Він поцілував сина в одну щоку, потім у другу, і Роланд розплакався. А потім Стівен Дескейн прошепотів йому на вухо шість слів.

16

— Яких? — спитала Сюзанна. — Яких шість слів?

— «Я це знаю вже два роки». Ось що він прошепотів, — сказав Роланд.

— Ого, — тільки й спромігся пробурмотіти Едді.

— Він звелів мені не потикатися до палацу, бо інакше ще до сутінок я перетворюся на труп. Сказав: «Попри всі Мартенові підступи, тобою, сину, керує доля. Але він заприсягнувся вбити тебе, поки ти ще не став йому на заваді. Хоч ти й виграв змагання, тобі все одно треба поїхати з Ґілеаду. Поїхати, але не назавжди, і не на захід, а на схід. Втім, ти поїдеш не сам, і без місії я тебе не залишу. — А потім, наче згадавши, додав: — І без пари револьверів. Але не тих жалюгідних учнівських».

— А яку місію він мав на увазі? — спитав Джейк. Він слухав із захватом, очі в нього горіли, як у Юка. — І з ким ти мусив їхати?

— Про все це ви зараз почуєте. І згодом самі вирішите, як до мене ставитись.

І він важко зітхнув, як людина, на котру чекає нелегка роботі, а потім підкинув у багаття дров. Язики полум’я зметнулися догори, розігнавши на мить тіні, і Роланд продовжив свою розповідь. Він говорив упродовж усієї навдивовижу довгої ночі й закінчив історію Сюзен Дельгадо тільки на світанку, коли на сході визирнуло сонце, розфарбувавши палац зі скла в найяскравіші барви нового дня, і від нього полинуло дивне зелене світло — його справжній колір.

Частина друга

СЮЗЕН

Розділ I

ПІД МІСЯЦЕМ-ЦІЛУНКОМ

1

Над шпичастим пагорбом за п’ять миль на схід від Гембрі й на десять миль південніше від Каньйону Петлі висів досконалий срібний диск — Місяць-Цілунок, як називали його під час Повної Землі. Біля підніжжя пагорба досі стояла літня спека, задушлива навіть через дві години після заходу сонця, проте на верхівці Коос гуляли вітри й повітря було крижаним, наче вже прийшли Жнива. Ніч для жінки, що мешкала тут на самоті (не рахуючи змію й старого кота-мутанта), обіцяла бути довжелезною.

Та нічого, нічого, мій любий. Робочим рукам сумувати ніколи. Ніколи і все тут.

Тихо сидячи біля вікна у великій кімнаті своєї хижі (усього кімнат було дві, друга — спальня завбільшки з комірчину), вона чекала, поки стихне стукіт кінських копит за її відвідувачами. На плечі в неї сидів шестиногий кіт Чахлик.

Троє коней везли на собі трьох чоловіків. Великі мисливці за трунами — так ті троє себе величали.

Жінка пирхнула. Які ж смішні ці чоловіки, їй-богу, а найсмішніше те, що вони навіть не здогадуються, які вони кумедні. Самовдоволені бундючні індики. Такі горді за свої м’язи, свої безрозмірні черева, куди влазить повно їдла і питва, такі безмежно горді за свої шпичачки. Так, навіть нині, коли вони в більшості своїй спроможні лише вилити сім’я, з якого виходять діти, що їх краще зразу топити в найближчій криниці. Але ж це не їхня провина, правда ж, любий? Ні. Винна жінка:

її черево — вона й винна. Чоловіки такі боягузи. Такі самовдоволені боягузи з посмішками до вух. Ці троє нічим не вирізнялися з-поміж інших. Старий, що кульгав, був уважний, о так, його погляд був такий ясний і надміру цікавий. Але нічого такого, з чим вона б не змогла впоратися.

Чоловіки! Вона ніяк не могла зрозуміти, чого деякі жінки так їх бояться. Хіба боги не зробили так, щоб найвразливіша частка їхнього нутра звисала назовні, наче кишка, що вилізла з тіла? Тільки заціди їм туди, й вони скрутяться, мов ті змії. А трохи попести там — і їхні мізки потануть. Хто сумнівається у цій мудрості, нехай лишень подивиться на друге діло, яке чекало на неї сьогодні ввечері. Торін! Мер Гембрі! Верховний Захисник баронії! Нема дурня гіршого за старого!

Втім, ці думки поки що не мали над нею особливої влади, та й їм шкоди ніякої не завдавали. Троє чоловіків, що називали себе Великими мисливцями за трунами, привезли їй диво, і вона на нього подивиться. О так, вона очима вбере в себе його сяйво.

Кульгавий, Джонас, наполіг, щоб вона сховала його, — йому сказали, що в неї є місце для таких речей. Дивитися на нього він не хотів, щоб він дивився на якісь її потаємні місця (зачувши цей дотеп, Діпейп і Рейнолдз заіржали, як ті тролі). І вона сховала. Стукіт копит уже поглинув вітер, її руки були розв’язані. Дівчина, чиї цицьки позбавили Гарта Торіна навіть тих жалюгідних решток, що ще лишалися від його мізків, прийде щонайменше через годину (стара вимагала, щоб дівчина йшла від міста пішки, мовляв, прогулянка під місяцем очистить її, а насправді це було потрібно, щоб мати запас часу). І впродовж цієї години можна робити все, що заманеться.

— О, він прекрасний, я впевнена, — прошепотіла вона. І чи то їй здалося, чи то справді в тому місці, де з’єднувалися її старезні криві ноги, зажевріло якесь тепло? Волога проступила у висхлому струмку? О боги!

— О так, я відчувала його розкіш навіть крізь скриню, в яку вони його сховали. Він такий гарний, Чахлику, такий, як ти, — вона зняла кота з плеча