Читати книгу - "Тарас Шевченко. Твори у п'яти томах. Том 2"

Та й дивиться; і час мине,

А він і оком не мигне,

І думає: «Ані родини!

Ані хатиночки нема,

Одна-однісінька!.. Хіба…

Ще ж смерть моя не за плечима?.

А та стоїть собі під тином

Та вовну білую пряде

На той бурнус[165] йому священний

Або на берег поведе

Козу з козяточком сердешним

І попасти, і напоїть.

Хоч і далеко. Так любила ж

Вона той тихий божий став,

Широкую Тіверіаду[166],

І рада, аж сміється, рада,

Що Йосип сидячи мовчав,

Не боронив їй, не спиняв

На став іти; іде, сміється,

А він сидить та все сидить,

За струг, сердега, не береться…

Коза нап'ється та й пасеться.

А дівчина собі стоїть,

Неначе вкопана, під гаєм

І смутно, сумно позирає

На той широкий божий став,

І мовила: «Тіверіадо!

Широкий царю озерам!

Скажи мені, моя порадо!

Якая доля вийде нам

З старим Іосифом? О доле! —

І похилилась, мов тополя

Од вітру хилиться в яру.—

Йому я стану за дитину.

Плечми моїми молодими

Його старії підопру!»

І кинула кругом очима,

Аж іскри сипнули з очей.

А з добрих молодих плечей

Хітон полатаний додолу

Тихенько зсунувся. Ніколи

Такої божої краси

Ніхто не узрить! Злая ж доля

Колючим терном провела,

Знущалася над красотою!

О доленько! Понад водою

Ходою тихою пішла.

Лопух край берега найшла,

Лопух зорвала і накрила,

Неначе бриликом, свою,

Свою головоньку смутную,

Свою головоньку святую!

І зникла в темному гаю.

О світе наш незаходимий!

О ти, пречистая в женах!

Благоуханний сельний крине!

В яких гаях, в яких ярах,

В яких незнаємих вертепах

Ти заховаєшся од спеки

Огнепалимої тії,

Що серце без огню розтопить

І без води прорве, потопить

Святії думоньки твої?

Де ти сховаєшся? Нігде!

Огонь заклюнувся вже, годі!

Уже розжеврівся. І шкода,

Даремне сила пропаде.

До крові дійде, до кості

Огонь той лютий, негасимий,

І, недобитая, за сипом

Повинна будеш перейти

Огонь пекельний! Вже пророчить,

Тобі вже зазирає в очі

Твоє грядущеє. Не зри!

Сльозу пророчую утри!

Заквітчай голову дівочу

Лілеями та тим рясним

Червоним маком. Та засни

Під явором у холодочку,

Поки що буде.

Увечері, мов зоря тая,

Марія з гаю вихожає

Заквітчана. Фавор-гора [167],

Неначе з злата-серебра,

Далеко, високо сіяє,

Аж сліпить очі. Підняла

На той Фавор свої святиє

Очиці кроткіє Марія

Та й усміхнулась. Зайняла

Козу з козяточком з-під гаю

І заспівала:

«Раю! раю!

Темний гаю!

Чи я, молодая,

Милий боже, в твоїм раї

Чи я погуляю,

Нагуляюсь?»

Та й замовкла.

Круг себе сумно озирнулась,

На руки козеня взяла

І веселенькая пішла

На хутір бондарів убогий.

А йдучи, козеня, небога,

Ніби дитину, на руках

Хитала, бавила, гойдала,

До лона тихо пригортала

І цілувала. Козеня,

Неначе теє кошеня,

І не пручалось, не кричало,

На ломі пестилося, гралось,

Миль зо дві любо з козеням

Трохи, трохи не танцювала

І не втомилась. Вигляда

Старий, сумуючи під тином,

Давненько вже свою дитину.

Зустрів її, і привітав,

І тихо мовив: «Де ти в бога

Загаялась, моя небого?

Ходімо в кущу [168], опочий,

Та повечеряємо вкупі

З веселим гостем молодим;

Ходімо, доненько». — «Який?

Який се гость?» — «Із Назарета

Зайшов у нас підночувать.

І каже: «Божа-благодать

На ветхую Єлисавету

Учора рано пролилась,

Учора, — каже, — привела

Дитину-сина. А Захарій

Старий нарек його Іваном».

Так бачиш що!» А гость роззути

Умитий з кущі вихожав

В одному білому хітоні,

Мов намальований, сіяв,

І став велично на порозі,

І, уклонившися, вітав

Марію тихо. Їй, небозі,

Аж дивно, чудно. Гость стояв

І ніби справді засіяв.

Марія на його зирнула

І стрепенулась. Пригорнулась,

Неначе злякане дитя,

До Йосипа свого старого,

А потім гостя молодого

Просила, ніби повела

Очима в кущу. Принесла

Води погожої з криниці,

І молоко, і сир козлиці

Їм на вечерю подала.

Сама ж не їла й не пила.

В куточку мовчки прихилилась

Та дивувалася, дивилась

І слухала, як молодий

Дивочний гость той говорив.

І словеса його святиє

На серце падали Марії,

І серце мерзло і пеклось!

«Во Іудеї не було,—

Промовив гость, — того ніколи,

Що нині узриться. Равві![169]

Равві великого глаголи

На ниві сіються новій!

І виростуть, і пожнемо,

І в житницю соберемо

Зерно святеє. Я месію[170]

Іду народу возвістить».

І помолилася Марія

Перед апостолом.

Горить

Огонь тихенько на кабиці [171],

А Йосип праведний сидить

Та думає. Уже зірниця

На небі ясно зайнялась.

Марія встала та й пішла

З глеком по воду до криниці.

І гость за нею, і в ярочку

Догнав Марію…

Холодочком

До сходу сонця провели

До самої Тіверіади

Благовістителя. І раді,

Радісінькі собі прийшли

Додому.

Жде його Марія

І ждучи плаче, молодії

Ланіти [172], очі і уста

Марніють зримо. «Ти не та,

Не та тепер, Маріє, стала!

Цвіт зельний, наша красота! —

Промовив Йосип. — Диво сталось

З тобою, доненько моя!

Ходім, Маріє, повінчаймось,

А то… — Й не вимовив: уб'ють

На улиці.— І заховаймось

В своїм оазисі». І в путь

Марія нашвидку збиралась

Та тяжко плакала, ридала.

Отож вони собі ідуть,

Несе з торбиною на плечах

Нову коновочку старий.

Спродать би то та молодій

Купить хустиночку до речі,

Та й за повінчання оддать.

О старче праведний, багатий!

Не од Сіона благодать,

А з тихої твоєї хати

Нам возвістилася. Якби

Пречистій їй не дав ти руку,

Рабами б бідниє раби

І досі мерли би. О муко!

О тяжкая душі печаль!

Не вас мені, сердешних, жаль,

Сліпі і малиє душою,

А тих, що бачать над собою

Сокиру, молот і кують

Кайдани новиє. Уб’ють,

Заріжуть вас, душеубійці,

І із кровавої криниці

Собак напоять.

Де ж подівсь

Дивочний гость отой лукавий?

Хоч би прийшов та подививсь

На брак той славний і преславний!

На брак окрадений! Не чуть,

Не чуть ані його, ані месії,

А люде ждуть чогось і ждуть,

Чогось непевного. Маріє!

Ти, безталанная, чого

І ждеш, і ждатимеш од бога

І од людей його? Нічого,

Ніже апостола того

Тепер не жди. Тесляр убогий

Тебе повінчану веде

В свою убогую хатину.

Молися й дякуй, що не кинув,

Що на розпуття не прогнав.

А то б цеглиною убили,

Якби не вкрив, не заховав!

В Єрусалимі говорили

Тихенько люде, що стяли

У городі Тіверіаді

Чи то якогось розп’яли

Провозвістителя месії.

«Його!» — промовила Марія

І