Читати книгу - "Кобзар 2000. Soft"

- Я піду подивлюся, як вона.

Капітан схилив голову, і я поліз до дверей каюти.

Двері, це було надто сильно сказано про невеличкий люк, який насправді нагадував лаз до льоху в батьків у селі. Я ледь проліз у низеньке приміщення з круглим віконцем у стелі. Попід стіни були примощені дві коротеньких канапи, між якими лишалося місце хіба що для третьої, але, здається, ще меншої.

Біля правого борту лежала Олеся, а над нею схилилася знайома вже дівчина з яхти. Проте, побачивши мене, вона одразу тактовно ковзнула на палубу. Я присів біля Олесі.

- Як ти?

Моя кохана відкрила очі.

- Не знаю.

Навколо її стегон була обкручена та ж сама мокра футболка, але під головою вже була примощена подушка, а ноги вкриті вовняним линялим коцом.

- Бачиш, я ж казав, що все буде добре. Тепер швидко дістанемося до міста.

Вона ворухнула губами, і я схилився нижче.

- Ти не кинеш мене? Якщо в мене там щось…

- Господи. Що ти говориш! - Я поправив скуйовджене довге волосся. - Тобі зараз зовсім про інше треба думати.

- Пообіцяй, що не кинеш.

- Не кину. - Я поцілував Олесю у скроню. - От побачиш, все буде добре.

У каюті було прохолодно, і я подумав, що це на краще. Бо при кровотечі потрібен холод.

- Я піду, спитаю в капітана, через скільки ми прибудемо.

На палубі капітан зі своєю супутницею копирсалися в речах. За хвилину дівчина видобула звідкись старенького махрового рушника і простягла його мені.

- Прополощіть. Бо він валявся невідомо скільки.

З цими словами вона знову зникла у каюті, а я нахилився через борт. Вода несподівано сильно шарпнула потерту матерію, і я зрозумів, що ідемо ми досить швидко. Перехилившись через борт, я намагався занурити руку якнайглибше, щоби знайти прохолодний струмінь у перегрітій дніпровській воді, але марно. Вода в річці здається ось-ось збиралася закипіти.

Хвилин за п’ять дівчина визирнула з каюти.

- Все?

Я стенув плечима.

- Досить, - сказав капітан, і я слухняно витяг рушника.

- Скільки нам до міста?

Капітан замислився.

- Проти вітру… За годину будемо на Осокорках.

Поміркувавши, я вирішив, що дівчина значно краще за мене упорається з хворою, а моя чоловіча сила може й на палубі для чогось придатися. Хоча від хвилювання я фізично не міг всидіти на місці.

- Тримай.

Капітан, здається, зрозумів мій стан і передав кермо до моїх рук, а сам почав порпатись у линвах біля щогли, балансуючи на малюсінькій палубі. За кілька секунд потяглося догори та заляскало під вітром ще одне здоровезне три-кутне вітрило.

- Поворот. - Скомандував капітан, переби-раючи керування до себе.

Я кинувся вниз і знову прикрив голову руками. Важка металева штанга перелетіла на другий борт. Ми різко прискорили хід.

- Як називається ця штука? - Я показав на штабу, що періодично літала над моєю головою. Вона кріпилася до щогли і тримала пласке основне вітрило.

- Гік.

- А вона завжди так низько над палубою?

Капітан посміхнувся.

- Завжди. - І додав. - Поворот.

Тепер яхта нахилялася дуже сильно, трохи не зачерпуючи невисоким бортом воду. Вітрило, що його другим випустив капітан, на поворотах ляскало під вітром, і, здається, саме воно забезпечувало таку швидкість. Я потрошку звикав кидатися додолу за командою капітана.

- Ви з Києва?

- З яхт-клубу.

- А яхта називається “Перебендя”?

- Так. Поворот.

Я знов опинився внизу.

- А чому?

Капітан знизав плечима.

Не можна сказати, що він був мовчазним, але на його місці я поцікавився би нами, бодай із ввічливості. Здається, не кожного дня вони виконують функції швидкої допомоги.

- А де в Києві яхт-клуб?

- Наш біля Південного моста.

Він просто відповідав на мої запитання. Ясні світлі очі доброзичливо дивилися у світ і, здається, капітан не відчував жодної незручності від своєї мовчазності, моєї нервозної балакучості і тої незвичайної ситуації, в якій ми всі опинилися. А я не знав, як мені поводитись, бо в каюті стікала кров’ю моя кохана Олесечка, допомогти я їй не міг, і прискорити час теж навряд чи було можна.

Я знову зазирнув до каюти.

- Ну як вона?

Дівчина, що сиділа на канапі, підняла на мене вигорілі очі.

- Не знаю.

Вона була приємною на вигляд, хоча занадто помітна засмаглість та обвітреність робила дівочу красу трошки бляклою. Такими бувають туристки або альпіністки зі стажем. - Ідіть на палубу. Ми тут самі.

Я зітхнув і вибрався нагору. Капітан сидів біля керма і зосереджено розглядав, як б’ється під вітром прив’язаний до тросу жмутик сріблястого ялинкового дощику.

- Поворот.

- А що це за штука на тросі? - я всівся на самому дні ями на кормі і тепер вже міг не боятися підступного гіка.

- На вантах? Чаклунчик. Вітер показує.

- А-а. - Я з повагою похитав головою, хоча, чесно кажучи, не зрозумів.

Очі капітана дивилися на мене лагідно, навіть зі співчуттям, і були вони такими самими вигорілими, як і у дівчини в каюті.

- Це ваша дочка?

- Руся? - Її кличуть Руся?

- Так.

- А вас?

- Сергій Митрофанович.

- Мене Юрко. А вона - Олеся. - Я кивнув на лаз в палубі.

- Поворот.

Назустріч повільно плив Південний міст. Я спостерігав, як капітан уважно вивчає берег.

- Де будем паркуватись… цей… швартуватись?..

Капітан тактовно сховав усмішку:

- Пройдемо дачі, пошукаємо де стати перед мостом. Там, на Осокорках, пост ДАІ. І метро поруч.

- Дякую. А там є де підійти?

- Знайдемо.

Певно, так повинен поводитись справжній яхтсмен. Впевненість капітана передавалася і мені. Поступово я засвоївся на хиткій палубі і почав розплутувати складний вузол з джинсів та ременя, що він повинен був правити мені за ноші. Мокра тканина міцно сплелася зі шкірою паска і вислизала з моїх пальців. Капітан позирав спідлоба, а потім витяг звідкись блискучу викрутку і простягнув мені. Справа одразу пішла веселіше.

- Дякую.

Капітан не відповів.

- Поворот.

З каюти визирнуло обвітрене личко Русі.

- Вона вас кличе.

Я знову поліз до каюти.

Олеся лежала, як дитина, підігнувши ноги під себе. Це виглядало так зворушливо, що я мало не розрюмсався посеред каюти. І поки я судомно ковтав клубок, що підступив до горла, капітанова дочка тактовно підвелася, поступаючись мені місцем. Олеся притулила мою руку до обличчя, а я вільною рукою підтягнув вище її линялий коц.

- Ну як?

- Мені страшно.

- Тепер вже не треба боятися. Тепер ми не самі. Нас довезуть до Осокорків, там міліція викличе по рації швидку. Вже можна не боятися.

Капітанова донька тактовно залишила нас удвох. Я примостився на лаві під самим ілюмінатором. Дніпровські