Читати книгу - "Останнє бажання"

— Так я виглядаю,— проговорила істота,— про що ти прекрасно знала, Каланте. Роґнер, розповідаючи тобі про пригоду, що трапилася з ним в Ерленвальді, не міг змовчати про зовнішність того, кому був зобов'язаний життям. Ти прекрасно підготувалася до мого візиту, королево. Твоя пафосна й презирлива відмова виконати дане слово не схвалили твої ж васали. Коли провалилася спроба напустити на мене інших, що жадали роздобути руку Паветти, у тебе в запасі виявився ще вбивця-відьмак, що сидить по праву руку. І нарешті, звичайний, низький обман. Ти хотіла принизити мене, а принизила себе.

— Досить!— Каланте встала, взялася за боки.— Покінчимо із цим. Паветто! Ти бачиш, хто, а вірніше, що стоїть перед тобою й сподівається тебе здобути. По букві й духу Права Несподіванки й споконвічного звичаю вирішувати належить тобі. Відповідай. Досить одного твого слова. Скажи: «Так» — і ти станеш власністю, здобиччю цього чудовиська. Скажеш: «Ні» — і ти вже ніколи його не побачиш.

Пульсуюча в залі Сила стисла скроні Геральта залізним обручем, шуміла у вухах, піднімала волосся на шиї. Відьмак дивився на біліючі фаланги пальців Мишовура, стиснуті на краю стола. На тонкий струмок поту, що збігає по щоці королеви. На крихти хліба на столі, які, рухаючись, немов комашки, утворювали руни, що розбігалиться й знову збиралися в чіткий напис: «УВАГА!»

— Паветто!— повторила Каланте.— Відповідай. Чи хочеш ти піти із цим створінням?

Паветта підняла голову.

— Так.

Сила, що переповнювала залу, вторила їй, глухо гудучи під склепінням. Ніхто, абсолютно ніхто не видав ні найменшого звуку.

Каланте повільно, дуже повільно опустилася на трон. Її обличчя не виражало абсолютно нічого.

— Всі чули,— пролунав у тиші спокійний голос Їжака.— Ти теж, Каланте. І ти, відьмаче, хитрий найманий убивце. Мої права підтверджені. Правда й Призначення взяли гору над неправдою й шахрайством. Що ж вам залишається, шляхетна королево й переодягнений відьмаче? Холодна сталь?

Ніхто не відгукнувся.

— Радше за все,— продовжував Їжак, ворушачи вібрисами й морщачись,— я негайно покинув би це місце разом з Паветтою, але я не відмовлю собі в невеликому задоволенні. Ти, Каланте, підведеш свою дочку до мене й вкладеш її білу ручку в мою руку.

Каланте повільно повернула голову й глянула на відьмака. У її очах був наказ. Геральт не ворухнувся, відчуваючи й бачачи як краплі Сили, що збиралися в повітрі, конденсуються на ньому. Тільки на ньому. Він уже знав. Очі королеви перетворилися у вузенькі щілинки, губи здригнулися…

— Що?! Що таке?— раптом заричав Крах ан Крайт, зриваючись із місця.— Білу ручку? У його лапу? Принцеса й цей щетинистий поганець? Це свиняче рило?

— А я збирався битися з ним як з лицарем!— вторив йому Райнфарн.— Із цим страховидлом, із цією худобою? Зацькувати його собаками! Собаками!

— Варто!— звизгнула Каланте.

Далі пішло прудко. Крах ан Крайт, схопивши зі столу ніж, із тріском повалив стілець. Слухняний наказу Ейста Драйг Бон-Дху, не роздумуючи, із усієї сили огрів його по потилиці дудкою від волинки. Крах повалився на стіл між заливним осетром і кривими «шпангоутами» ребер, що залишилися від запеченого кабана.

Райнфарн підскочив до Їжака, блиснувши витягненим з рукава кинджалом. Кудкудак, зірвавшись, штовхнув табурет прямо йому під ноги. Райнфарн спритно перестрибнув перешкоду, але хвилинної затримки вистачило — Їжак обдурив його коротким фінтом і відразу повалив на коліна могутнім ударом закованого в залізо кулака. Кудкудак налетів, щоб вирвати в Райнфарна кинджал, але його затримав князь Віндхальм, схопивши зубами за стегно, немов кровожерливий пес.

Від дверей бігла сторожа, озброєна гізармами, глевіями й піками. Каланте, пряма й грізна, указала їм на Їжака владним, різким жестом. Паветта почала кричати, Ейст Турсеах лаятися. Усі позіскакували з місць, не надто, проте, знаючи, що робити.

— Убийте його!— крикнула королева.

Їжак, зловісно фиркаючи й ощиривши ікла, обернувся до нападаючих вартових. Він був беззбройний, але закований у покриту шипами сталь, від якої із дзенькотом відскакували вістря глевій. Однак удар відкинув його назад, прямо на Райнфарна, що піднімався з підлоги, який зупинив його, схопивши за ноги. Їжак заричав, відбиваючи залізними налокітниками удари. Райнфарн штрикнув його кинджалом, але вістря ковзнуло по пластинах нагрудника. Вартові, схрестивши ратища, приперли Їжака до облицювання каміну. Райнфарн, що завис у нього на поясі, відшукав у панцирі щілину й всадив туди кинджал. Їжак зігнувся.

— Да-а-ані!— тонко звизгнула Паветта, сплигуючи на стілець.

Відьмак з мечем у руці помчався по столу, розкидаючи блюда, тарілки й кубки, до тих, що билися. Він знав, що часу мало. Вереск Паветти ставав все більш неприроднім. Райнфарн знову заніс кинджал.

Геральт рубонув, зіскочивши зі столу, підігнувши коліна. Райнфарн завив, покотився до стіни. Відьмак закружляв, серединою меча дістав вартового, що намагався всадити вістря глевії між спідницею й нагрудником Їжака. Вартовий звалився на підлогу, втрачаючи плоский шолом. Від входу бігли нові.

— Так не піде!— заричав Ейст Турсеах, хапаючи стілець. З розмаху зламав незручний предмет меблів об підлогу, а з тим, що залишилося в руці, кинувся на вартових, що наближалися.

Їжак, якого зачепили одночасно два гаки гізарм, з гуркотом повалився на підлогу, закричав і зафиркав. Третій вартовий підскочив, заніс глевію для удару. Геральт вістрям меча тицьнув його в скроню. Вартові, що волокли Їжака, відскочили, кинувши гізарми. Ті, що бігли від входу, позадкували від уламку важкого стільця, що свистів у руці Ейста, немов чарівний меч Бальмур у правій руці легендарного Затрета Ворути.

Вереск Паветти досяг вершини й зненацька обірвався. Геральт, угадавши, що їх чекає, упав долілиць на підлогу, піймавши поглядом зеленуватий спалах, відразу відчув моторошний біль у вухах, почув жахливий гул і дикий лемент, що виривався із численних горлянок. А потім рівне, монотонне вібруюче виття, принцеси.

Стіл, розкидаючи навколо блюда зі стравами, вертячись, піднімався, важкі дубові стільці носилися по залі, розбиваючись об стіни, носилися хмари пилу, літали гобелени й килими. Від входу доносився хрускіт, лемент і сухий тріск ратищ гізарм, що переламувалися, як прутики.

Трон разом із Каланте, що сиділа на ньому, підстрибнув, стрілою пронісся через залу, з гуркотом врізався в стіну й розвалився. Королева впала, безпомічна, немов ганчіркова лялька. Ейст Турсеах, ледве утримавшись на ногах, стрибнув до неї, обійняв, усім тілом заслонивши від граду уламків, що бив у стіни й підлогу.

Геральт, стиснувши в кулакові медальйон, з усією доступною швидкістю повз туди, де Мишовур, який усе ще невідомо яким дивом стояв на колінах, а не