Читати книгу - "Приватне доручення"

Тут же було сказано, що покійник хворів право- стороннім туберкульозом легенів, про що свідчив пневмоторакс, але це не могло ні обумовити, ні прискорити смерть.

Карпенко відклав акт і задумався. «Пневмоторакс». Де він зустрічав це слово? Адже зустрічав, і зовсім недавно. Він заплющив очі і поклав обличчя на долоні: треба було зоровою пам'яттю побачити це слово. «Пневмоторакс»… було написано синім чорнилом… І раптом він пригадав де: в особистій справі Коломийчука! Ось він: листок по обліку кадрів (пальці похапцем гортають сторінки), карточка медогляду і це слово. Так, але ж туберкульозних із цим, як його… пневмотораксом — сотні! В карточці значиться, що останнє піддування плеври було зроблене 6 липня.

Захопивши ці папери, підполковник поспішив до судмедексперта.

Пізно вночі Карпенко повернувся до готелю. Лосько довго відчиняв йому двері, намацував вимикач і слав чортів.

— Стасю, вчора опівдні в Клуші був забитий Коломийчук!

— Ти мені проти ночі таку купу новин не висипай. У мене в голові ще сон бродить. Поступово давай…

І Карпенко став розповідати.

Лосько слухав його і кивав головою. Важко було зрозуміти, згоден він з тим, що йому розповідають, чи ні. В усякому разі, він не перебивав і не запитував нічого. Тільки зауважив:

— Хіба один Коломийчук туберкульозний? Сотні! Тут у тебе щось не клеїться.

— Клеїться, Стасюі Дуже клеїться! Експерт встановив, що плевру забитого піддували тиждень тому. В Стопачах одна-одиісінька медуста- иова. Я запросив звідти лікаря, який цим займається. Запитав, скільки у нього на облікові хворих з пневмотораксом. Говорить — шість. Чотири дівчини і два чоловіки. Один з них — юнак років сімнадцяти, другий, говорить, мужчина років сорока — сорока п'яти. — А прізвище? — запитую. — Коломийчук, шляховий майстер. — Веду цього лікаря в морг. Але по обличчі там впізнати нічого не можна — мурашня поїла. А лікар покійника на бік перекинув, подивився і говорить — Він. Я його тиждень тому піддував. — А не помилились? — запитую. Розсердився. — Молодий чоловіче, — говорить, — бачите у покійника шрам на боці, ребра немає? Цю операцію робив я. Вже що, що, а свій шрам, слава богу, і через двадцять років впізнаю на кому хочете. Я оперував йому легені три роки тому. Я кожен місяць промацував цей бік на медоглядах. Напам'ять ці родимки знаю. — Дійсно, в особистій справі Коломийчука є карточка медогляду, а там навпроти шостого числа липня місяця — підпис цього лікаря. Ну, вік експерт визначив — співпало, правда, помилився на рік. Зріст теж збігається.

Лосько чистив мундштук тоненьким дротом і мружачись, час від часу дивився в нього навпроти світла.

— А він же потрібен був нам живим, — сказав капітан, продовжуючи вибивати з мундштука нікотинові пижі.

— А комусь це було зовсім не потрібно, навіть протипоказано, — в тон йому відповів Карпенко.

Лосько здивовано звів брови:

— Ти думаєш…

— Умгу, — кивнув головою Ігор, кусаючи дубами сірника. — Не тільки думаю, а бачу: забили, а потім — обличчям в мурашник. Ці кузьки обгризли б його до черепа. Не лише слідство — рідна мама не впізнала б.

— Вбивця ховав «портрет»?

— Так. Якщо це не «Начальникова» робота, то когось з його підручних. Коломийчук уже був їм не потрібен, а попадись він нам — міг би переплутати карти «Начальника».

— Швидше всього, що це зробив сам «Начальник». Навряд, чи він доручив би комусь прибрати свідка: знову залишиться свідок.

— Так, ти маєш рацію. І здається мені, що «Начальник» засів у Вишгороді.

— Чому?

— На це останнє побачення з Коломийчуком він приїжджав з Вишгорода…

Ігор швидко роздягнувся і пірнув у ліжко. Довго не міг заснути. Знав, що й Лосько не спить.

Обидва лежали в темряві з розплющеними очима і думали, думали, думали.

Позбувшись усіх або майже всіх своїх підручних «Начальник» повинен був залишити думку про диверсію на перегоні, бо сам він без допомоги трьох-чотирьох осіб нічого не міг би зробити. Якщо після викриття «Глухонімого», затримання «кореспондента» «Начальник» пожертвував ще трьома своїми агентами, пославши їх на наперед приречену справу, то треба думати, що люди були йому не потрібні. Він навіть, про всякий випадок, «ліквідував» і Коломийчука. Отже, відмовившись від диверсії на ділянці Клуш — Стопачі, «Начальник» затіяв щось інше. Що? Здійснити терористичний акт під час зупинки поїзда? Але в Стопачах експрес не зупиняється. Вірно! Тому начальник перебазувався у Вишгород. Значить, Вишгород!

І Карпенко з Лоськом вранці виїхали у Вишгород!

Розділ XV

МАЛЯР ПРИХОДИТЬ ВЧАСНО

Метелик, залетівши на світло через відкрите вікно, бився об масивну настольну лампу.

Допит тривав вже дві години. Власне, це не можна було назвати допитом, оскільки той, кого допитували, вперто мовчав. Він мовчав п'ятий день. Правда, незворушність його вже не здавалася такою твердою. Часом в його очах спалахувала іскорка неспокою. Карпенкові навіть здавалося, що в них десь глибоко приховав ний страх.

— Отже, ви відмовляєтесь назвати себе?

Заарештований пригладив рукою зачіску.

— Ви вже п'ятий день називаєте мене «кореспондентом» і я охоче відкликаюся на це ім'я, — він говорив повільно, розтягуючи слова.

— А прізвище Федоров вам нічого не говорить? Дмитро Іванович Федоров?

Куточки вуст заарештованого ледь помітно здригнулися.

— Припустимо, що це я. Але, мабуть, це вже вам відомо.

— Відомо. Відомо й те, що під цим ім'ям ви з 1949 року працювали інспектором воєнізованої охорони однієї з московських доріг. Відомо й те, що це не ваше справжнє ім'я.

— Припустимо.

— Ви прибули в Москву в сорок сьомому році, начебто після демобілізації з військової частини 22518. Але ви ніколи не служили в цій частині.

— Припустимо.

— Слухайте, Федоров, чи як вас там… Чи не здається вам, що в ваших же інтересах бути більш багатослівним?

— Ні, не здається.

— Чи не думаєте ви, що ми так нічого більше й не взнаємо про вас?

— Ні, я цього не думаю, громадянине слідчий. Не кривлячи душею, скажу, що ви зі мною справились дуже добре. Думаю, що рано чи пізно ви про мене будете знати все. Але в моїх інтересах, щоб це було пізно, а не рано. Адже я знаю, чим повинен поплатитися за вбивство тільки вашого офіцера. Але знаю н те, що цікавлю вас не лише як вбивця. Вам потрібно інше, головне. І про це інше ви хочете дізнатись від мене. Це природно. Але природно й те, що я не поспішаю предстати перед Військовим Трибуналом. Це не в моїх інтересах, бо вирок я вже знаю наперед. А мені нікуди поспішати. Не зрозумію лише, як я наскочив на вашу засідку.

— А вам ніколи не здавалося,