Читати книгу - "Жінка у білому"

І я вирішив, що й пора покінчити. Лишалося ще кілька денних годин до сутінків, тож чом не виїхати мені в Лондон сьогодні, ось зараз? Скориставшись першим-ліпшим приводом, що спав мені на думку, я вибачився перед містером Гілмором, і швидко повернувся в дім.

Ідучи нагору до своєї кімнати, я стрів на сходах міс Голкомб. Вона укмітила з моїх квапливих рухів, із переміни у виразі обличчя, що я щось намислив, і спитала, що сталось.

Я пояснив їй причини, що спонукали мене прискорити мій від'їзд, розповів усе достеменно так, як розповів про це тут.

— Ні, ні, — сказала вона щиро й серйозно. — Поїдьте від нас як друг, ще раз розламайте хліб разом з нами. Лишайтесь та пообідайте. Лишайтесь і допоможіть нам провести наш останній вечір з вами так само приємно, як ми провели з вами перший, наскільки це можливо. Це моє запрошення, запрошення місіс Везі... — Вона повагалась трохи й додала: — А також Лорине запрошення.

Я пообіцяв затриматись. Бачить Бог, я не мав бажання лишати по собі печальну пам'ять хоч би в кому з мешканців Ліммеріджа.

Час до обіднього дзвінка мені найприємніше було перечекати в моїй кімнаті. Там я і пересидів, поки настав час іти вниз.

Протягом усього того дня я не розмовляв з міс Ферлі, навіть не бачився з нею. Перша наша зустріч за день, коли я увійшов до їдальні, була нелегким випробуванням і для неї, і для мене. Вона теж старалася щосили, щоб наш останній вечір був схожий на колишні золоті вечори, яких не вернути. Вона одягла сукню, що подобалася мені найдужче з усього її вбрання, — з темно-синього шовку, просто й вишукано отороченого старовинним мереживом. Вона підійшла до мене привітатися легко й жваво, як колись, і подала мені руку невинно-приязно й щиро, як у щасливіші дні. Її холодні пальці тремтіли в моїй руці, на блідих щоках палали рум'янці, вона силувано усміхалась, але усмішка погасла на її устах, коли я глянув на неї. Все в ній промовляло, яких зусиль їй коштувало здаватися спокійною. Серце моє і так належало їй, та коли б це було можливо, я б від цієї хвилини полюбив її ще дужче, ніж любив досі.

Містер Гілмор дуже нам усім допоміг. Він був у чудовому настрої і вів розмову з неослабним натхненням. Міс Голкомб рішуче йому вторувала, і я робив усе можливе, щоб наслідувати її приклад. Добрі голубі очі, в яких я навчився читати найменшу переміну виразу, благально подивилися на мене, коли ми сідали за стіл. «Допоможіть моїй сестрі, — здавалося, говорив її стривожений погляд, — допоможіть сестрі, й ви допоможете мені».

Ми досить благополучно перебули обід — зовні, принаймні, всі виглядали вдоволеними та спокійними. Коли дами підвелися з-за столу і ми з містером Гілмором зостались самі в їдальні, нова невелика подія зайняла нашу увагу і дала мені змогу помовчати кілька хвилин, відітхнути й заспокоїтись.

Слуга, якого послано навздогін за Анною Катерік та її подругою, повернувся і прийшов доповісти в їдальню.

— Ну, — сказав містер Гілмор, — то що ви розвідали?

— Я з'ясував, сер, що ті дві жінки взяли квитки на тутешній станції до Карлайля, — відповів слуга.

— Коли ви довідалися про це, ви, звісно ж, поїхали до Карлайля?

— Так, сер. Але мушу, на жаль, признатись, що далі їхні сліди загубились так, що я не міг їх знайти.

— Ви питали на станції в Карлайлі?

— Так, сер.

— А по заїздах?

— Так, сер.

— І лишили в поліцейській дільниці заяву, яку я вам дав?

— Лишив, сер.

— Ну що ж, друже, ви зробили все що могли, і я зробив усе що міг. Тут ми й полишимо цю справу, до надходження нових даних... Наші козирі побиті, містере Гартрайт, — сказав мені старий джентльмен, коли слуга пішов. — На сьогодні жінки перехитрували нас. Нам тепер лишається тільки зачекати до понеділка, коли приїде сер Персіваль Глайд. Налити вам іще вина? Добрий портвейн! Смаковите, міцне, старе вино. Хоча в моєму погребі є ще краще.

Ми перейшли до вітальні — кімнати, де проминули найщасливіші в моєму житті вечори і де я був тепер востаннє. Відколи похолодніло й дні покоротшали, вигляд вітальні змінився. Скляні двері, що вели на терасу, були зачинені й завішені товстими портьєрами. Замість м'якої сутіні, при якій ми, бувало, сиділи, нині очі нам сліпило яскраве світло ламп.

Все стало інше, зовні і всередині, все змінилось.

Міс Голкомб і містер Гілмор сіли за картярський стіл, місіс Везі — у своє звичне крісло. Цього вечора вони могли розпоряджатись собою як хотіли; тим болісніше, спостерігаючи їхню розкутість, було мені відчувати свою скутість. Я бачив, як міс Ферлі затрималась біля рояля. Раніше мені було так легко й природно підійти до неї, сісти біля неї. Тепер я стояв розгублено й не знав, що діяти, до кого підійти. Міс Ферлі швидко глянула на мене, взяла ноти з пюпітра й сама підійшла до мене.

— Зіграти мені для вас одну з тих мелодій Моцарта, котрі вам так подобались? — спитала вона, збентежено розгортаючи ноти й не підводячи від них очей.

Перш ніж я встиг подякувати їй, вона поспішила до рояля. Стілець біля інструмента, де я, бувало, сидів, був тепер ніким не зайнятий. Вона взяла кілька акордів, тоді глянула на мене й знов задивилася в ноти.

— Чи не сядете ви на ваше давнє місце? — спитала вона уривчасто й дуже тихо.

— Так, я посиджу тут цього останнього вечора, — відповів я.

Вона не сказала нічого. Зосереджено розглядала ноти, які знала напам'ять, — музику, що її стільки разів грала раніше, не зазираючи в ноти. Я зрозумів, що вона чула мою відповідь, зрозумів, що вона відчуває мою присутність поруч неї, коли побачив, як гасне рум'янець на оберненій до мене її щоці, як блідість заливає її обличчя.

— Мені так жаль, що ви їдете, — майже прошепотіла вона, дедалі пильніше вдивляючись у ноти.

Пальці її літали по клавіатурі з дивною гарячковою енергією, якої досі я не помічав у її грі.

— Я пам'ятатиму ці добрі слова, міс Ферлі, довго-довго після того, як прийде й мине завтрашній день.

Лице її зблідло ще дужче, й вона майже зовсім одвернулася од мене.

— Не говоріть про завтрашній день, — мовила вона тихо.