Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

Як видно, французи планували активно втручатися у внутрішні справи України, навіть керувати її політичним життям.

Уряд С. Остапенка вочевидь вже був морально готовий підписати договір із французькими вимогами. Однак бурхливий розвиток воєнних подій завадив цьому. Відсутність у розпорядженні дослідників підписаного, ратифікованого документа призводить до того, що в різних публікаціях аналізуються варіанти, запозичені із мемуарних джерел[251]. Щоправда перелік і зміст положень договору в принципових моментах тотожні. Однак ще раз варто наголосити, що до офіційного оформлення документа не дійшло. Крім вищезазначеного, згадуються й інші мотиви.

За словами А. Марголіна, «проект угоди був вже виконаний в письмовій формі. Залишалося його тільки підписати. Раптом, зовсім несподівано в останніх числах березня, французькі представники заявили, що переговори про угоду, по телеграфному розпорядженню з

Парижа, призупиняються»[252]. А через декілька днів після цього відбулася евакуація французів з Одеси. Аналогічну інформацію подає також М. Галаган[253].

Причини зриву угоди наводяться різні. Значна частина авторів вважають головною з них залишення С. Петлюри у складі Директорії[254].

Французьке командування справді надавало великої ваги змінам у персональному складі Директорії. Розглядалися різні варіанти — повна заміна усіх її членів, тимчасовий вихід С. Петлюри, введення до складу Директорії генерала М. Грекова, «хліборобів» (Григоренка), «великоросів» тощо[255]. За будь-якої комбінації Директорія мала бути максимально «слухняним» для Антанти органом. І якби інтервенти мали в Україні реальну силу, могли надати УНР справжню допомогу (а не блефували, що ставало дедалі очевидним), український провід швидше за все виявив би потрібну лояльність і оперативність.

Проте до Вінниці, де перебували Директорія й Рада народних міністрів УНР, надходили об'єктивні повідомлення про погіршення становища інтервентів в Одесі, що не викликало в українського проводу великого ентузіазму для поспішного виконання французьких вимог.

Лідери УНР переконалися в найголовнішому — Франція не зможе подати Україні негайну допомогу, навіть якщо угода буде підписана. До цього висновку прийшов після двох місяців переговорів з французами навіть генерал О. Греків. Незалежно від дипломатичних успіхів на переговорах Антанта, на його думку, навіть при бажанні не могла надати ніякої реальної допомоги Директорії; десант в Одесі був настільки незначний, що не міг утримати навіть саму Одесу; зброї і одягу, привезених в Україну, французи також не мали; військові частини в Румунії — «більше балачки»[256].

З іншого боку, українська армія переставала бути для французького командування принадним союзником. Адже наприкінці зими — на початку весни вона з великою натугою лише оборонялася і, врешті, все одно відступала під ударами більшовицьких військ. В результаті втрачався взаємний інтерес, що раніше зумовлював тяжіння обох сторін до підписання угоди.

Крім того, небезпідставні сумніви щодо щирості французького командування взагалі в справі досягнення угоди з українцями. Створюється враження, що Франція планувала обмежитися стосунками, які дозволили б їй використовувати українські збройні сили і, одночасно, ні до чого її не зобов'язувала. Як відзначив Бертело в розмові з російськими представниками 13 лютого, стосовно переговорів з українцями д'Ансельму «було наказано нічим себе не зв'язувати; твердих обіцянок петлюрівці від французів не отримали…»[257].

Не дуже визначеною, послідовною була позиція уряду Франції щодо інтервенції на півдні Росії. Виникає враження, що уряд загалом мало цікавився розвитком подій і надав французькому командуванню в Одесі право діяти на власний розсуд. Не дивно, що поведінка французького уряду в Україні стала предметом гострої критики з боку парламенту Франції вже в кінці березня 1919 р. 24 березня в палаті депутатів відбулися дебати з приводу ситуації в Одесі. Депутат Лафон, критикуючи уряд, заявив: «Ви зараз чіпляєтеся за українців… Ви чіпляєтеся за генерала Петлюру, який, здається, був мало відомий уряду, коли я говорив про нього в грудні. Ви досягли прогресу, але ви чіпляєтесь за Петлюру в момент, коли він розбитий, коли він більше не існує, коли його армія не отримує ніякої підтримки від французьких військ, що знаходяться в Росії… Далі Лафон звинуватив міністра закордонних справ С. Пішона в підтасовці інформації про українців, яку той надавав. Врешті-решт, депутат рішуче підкреслив: «Українські селяни стали більшовиками завдяки вашій політиці; найбільший більшовицький агент в Європі — це французький уряд»[258].

Звинувачення Пішона підтримав депутат Франклін Буйон: «В той час, як ми хотіли в грудні вести переговори з представниками України, Енно було дозволено публічно поширювати висловлювання, які були справжньою декларацією війни… Українська проблема є найделікатнішою з усіх… Як ви можете хотіти, щоб перед лицем поширення більшовизму вони не вимагали своєї незалежності?.. Більше року Україна пропонує союзникам свою допомогу проти навали більшовиків, її представники зробили всі спроби зацікавити союзників в цій справі. Вже рік, як Україна веде війну; їй достатньо дати зброю, і вона буде врятована. Вся російська проблема таким чином зміниться…»[259].

З іншого боку, з критикою політики уряду виступили і прихильники А. Денікіна, назвавши її надто «українофільською», а генерала д'Ансельма і полковника Фрейденберга звинуватили в діяльності на користь українців4.

Слід відзначити, що на той час, коли розгорталися згадані дискусії, про українців говорили вже більше в минулому часі. Адже українська армія була майже розбита, а спільний російсько-український антибільшовицький фронт не вдалося створити. Тут далася взнаки орієнтація Франції передусім на білий рух. У відповідь на запит генерала д'Ансельма Париж телеграфував командуванню в Одесу наказ «робити спільну справу з російськими патріотами». Тобто вибір було зроблено на користь Добровольчої армії.

Роз'яснюючи політику Франції, міністр закордонних справ С. Пішон у листі французькому послу в Англії Комбону 23 березня писав: «Розчленування нашого союзника не може бути кінцевою метою нашої політики. Тому ми не можемо заохочувати це розчленування, доки жодна з частин Росії не може гарантувати власного існування і розвитку, наша політика (в південній Росії) повинна ґрунтуватися на одній силі, яка тут існує — Добровольчій армії, хоча вона і є посередньою»[260].

Брак союзницької підтримки, їх відмова надіслати в Україну військове поповнення змусили Прем'єр-міністра Франції Клемансо, парламент ухвалити рішення про припинення інтервенції. М. Маргулієс 28 березня писав з цього приводу: «Загальний відгук — з російською справою погано. Вирішений санітарний кордон в Румунії і Польщі, на Росію майже махнули рукою, соціалісти здолали»[261].

Згідно французьких політиків та військових стало очевидним, що план інтервенції, зорієнтований переважно на внутрішні сили Півдня