Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький"

«Доберусь я таки до твоєї левади, лукава красуне! Хоч би довелось вбити тебе, але я таки натішусь ще раз тобою, натішусь твоєю красою», - подумав Єремія, повертаючи коня додому.

Другого дня була неділя. Тодозя прийшла з церкви, пообідала з тіткою, сіла край віконця й задумалась. Вона згадала про палац, про княгиню Гризельду, про роботу в Гризельдиній кімнаті, і їй заманулось побувати в палаці. Вона шкодувала, що тоді була неділя, що не треба було йти до княгині на роботу. І несподівано став перед нею князь Єремія, неначе вона побачила його своїми очима на порозі Гризельдиної робітні. Вона неначе вгляділа його чорні кучері, палкі очі і пригадала його гарячі уста на своїх устах. Неначе якась невідома сила потягла її до палацу. Їй заманулось побачити Єремію, подивитись на його хоч ненароком через одчинені двері.

«Невже це я починаю любити того страшного князя, того Єремію, що вбивав та нівечив козаків, проливав ріками українську кров? Невже це моє серце заразилось од його гарячих уст, од палкого кохання?» - думала Тодозя, поглядаючи у віконце на високі гори, де за лісом манячіли башти княжого замка.

Тодозя окинула очима свою невеличку хатину. Тітка Мавра лягла одпочивати на полу і дрімала. В хатині було тихо. На старих образах святі неначе дивились на Тодозю усі разом з докором в очах, неначе знали про її грішні потайні думи. А вид князів не зникав з Тодозиних думок, неначе навратливий причепливий чоловік, Тодозю брала нудьга, її тягло до палацу, неначе дівчину на музики або на улицю. Сама думка про князів палац неначе веселила її.

«Піду хоч на прогуляння до сусід, може забудусь про палац, може весела розмова прожене з моїх думок оту сатану. Або… піду в діброву по опеньки, назбираю опеньків на вечерю», - подумала Тодозя. Вона застромила за пояс пістолет, не так од хижого звіра в діброві, як од Єреміїних жовнірів. Між тією наволоччю було чимало усяких лиходіїв і злодіїв, і душогубів, і розбишак. Тодозя, вхопивши в руки кошик, побігла на гору в діброву.

Не довго блукала Тодозя по діброві й набрала опеньків повний кошик вщерть. Вона верталась додому узькою, ледве протертою стежкою. Думи в неї все снувались про палац, про Гризельду. Вона йшла похнюпившись. Коли несподівано проти неї залупотіли кінські копити. Тодозя підвела голову, зблідла й охолола: на коні сидів Єремія в вишневому кунтуші, в жовтих чоботах. Кінь летів, як стріла. Єремія катав через діброву, скільки було в коневі сили, аж жовті чоботи тільки миготіли. Вглядівши Тодозю, Єремія раптом спинив коня. Кінь вглядів Тодозю, схарапудився, захріп і став гопки. Тодозя одскочила набік в ліщину.

- Це ти, козачко, схарапудила мого коня? - крикнув Єремія. - А ти оце збираєш опеньки в моєму лісі, мене не питаючись? Га? Тепер давай мені «одсипного» з твого кошика.

І Єремія в одну мить скочив з сідла й прив'язав коня до молоденького граба, а сам приступив до Тодозі. Тодозя од такої несподіванки впустила кошик на землю. Опеньки розсипались по траві.

«Чи битиме, чи стрілятиме, чи цілуватиме оцей страшний князь?» - майнула в Тодозі думка.

- Чи ти пак не забулась про садок в Сенчі, про той проклятий ранок, про ту пекельну ніч, що ти мені не давала спати? - промовив Єремія.

- Хотіла б забути, та ніяк не можу забути, - несміливо обізвалась Тодозя.

- Чого ти так зблідла? Навіщо ти застромила за пояс оту рушничку? Чи ти мене боїшся, чи так мене ненавидиш? - спитав князь.

- І боюся тебе, і…

Тодозя запикнулась і не промовила далі й слова.

- Оддай мені оту рушничку, або кинь її оттуди в кущі! Навіщо ти носиш при собі оту зброю?

- На хижого звіра й на лихого чоловіка, - одказала Тодозя.

Вона почувала, що трохи втихомирилась, що серце знов почало кидатись в грудях рівніше й тихіше.

- Кинь оту зброю додолу! Вона молодиці не личить, - сказав князь вже сердито.

Єремія не зносив суперечності, і в душі його вже закипіло. Тодозя примітила, що ніздрі його гострого тонкого носа злегка іздригувались, а очі одразу заблискали.

- Киньте, ясновельможний, свою шаблю в кущі, тоді й я кину свою рушничку, тоді, князю, ладна побалакати з вами.

- Ти навіжена. Я й гадки не маю тебе рубати шаблею, - сказав Єремія і, вихопивши шаблю з піхви, швиргонув її в кущі.

Тодозя вихопила рушничку з-за пояса й собі кинула її додолу. Єремія приступив до Тодозі й взяв її за руку.

- Чого ти жахаєшся? Невже я такий страшний? - сказав Єремія.

- Мабуть, князю, страшний, коли про вас пішла така поголоска, коли так люде гомонять.

- А ти не дуже йми віри людям. Я страшний тільки для ворогів.

- А може, князю, й для мене ви ворог, коли князь загубив мою честь і може знов має на думці недобрий замір, - тихо обізвалась Тодозя.

Князь мовчав і дивився на неї, неначе їв її вид гострими очима. Тодозя почувала, що ті очі чарують її, неначе гадючі очі чарують пташку. Але вона постерегла, що втрачає свою силу й волю од зору тих гострих очей. В діброві було тихо, тільки десь в кущах безупинно свистіла омелга, неначе заіграшки перебирала мелодії на гучній сопілці. Тодозя не зводила очей з смуглявого князя, неначе придивлялась до його й уважливо слідкувала за кожним рухом лютого ворога, сподіваючись нападу щохвилини.

- Чого ти мовчиш та тільки поглядаєш з-під лоба на мене? - спитав Єремія.

- Доти стоятиму й мовчатиму, доки й ясновельможний стоятиме. Нам нема про що балакати: ми не рівня, - тихо обізвалась Тодозя. - Прощайте, князю! Час мені додому!

Не встигла Тодозя промовити ці слова, і Єремія кинувся на неї, як вовк на ягницю, вхопив за стан, пригорнув до себе і почав цілувати в уста, в щоки, в очі. Тодозя не спротивилась і не справдовувалась, але ні одним рухом не одповідала на гаряче кохання.

- Чи ти мене не любиш, чи може зненавиділа мене ще в Сенчі? - спитав князь.

- Ви князь, а я безоборонна, безприхильна удова. Князю! що вийде з