Читати книгу - "Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2"

Тому я вчилася бути просто близькою людиною.

Я розплющив очі дуже невчасно. Сонми бульбашок, як це буває при зануренні великої маси, рвонули догори, затьмаривши погляд, і від несподіванки я скрикнув, випустивши повітря. Рот одразу ж наповнився крижаною водою. Від низької температури та нестачі повітря забило памороки.

Я заборсався і спробував вирватись зі сталевої хватки, що стискала мій комір, затягаючи під воду, але тільки шкрябнув пальцями чужу руку. Від страху та паніки мало не вмер ще до того, як захлинувся, аж тут мене витягли на поверхню. Почулось роздратоване зітхання і Шукач Орислав вільною рукою ляснув мене по спині, помагаючи вихаркнути воду. Захрипівши, як старий дід, я намагався відкашлятись і вдихнути водночас, з чим справлявся так собі.

— Яка ганьба. Ти пробув під водою менше десяти секунд і мало не вмер. Та Благодар вижене тебе, не пустивши й на поріг Обителі Стожарів, — мовив Орислав глумливо.

— Не Шукачеві вирішувати! — буркнув я, за що одразу ж поплатився. Ледве встиг вхопити ротом повітря, як чоловік знову занурив мене під воду.

Такими були уроки, що мали навчити мене не панікувати. І хоч я знав, що потонути мені не дозволять, спокій вдавався кепсько.

Цього разу я витримав більше хвилини і вже коли відчув, що груди й шию стискає сильний спазм, заляскав долонями по руці Орислава.

— Вже краще, — сказав той, витягаючи мене на світ. — Але ще не те.

— А що ж не так? Я терпів, скільки міг! — не витримав я. Смаглявий, з короткою чорною бородою і геть лисим черепом, Орислав не викликав у мене захвату, раз за разом занурюючи в річку. Ми стояли на глибині, і п’яти мої ледь досягали дна, коли хвилі плюскали об підборіддя, часом заливаючи обличчя і втрапляючи у вуха. Ориславові вода не досягала навіть плечей. Він був велетнем порівняно з більшістю чоловіків нашого села. Сірі, майже білі очі видавалися дивними на тлі затемненої сонцем шкіри.

— Ти терпів як людина! Я ж вчу тебе не панікувати і мислити як Стожар. Стожарам не пасує страх, що засів у твоїх очах!

Я скреготнув зубами, намагаючись погамувати злість. Страх! То я... я боюся? Ще чого!

Просто... просто не обділений здоровим глуздом. На відміну від цього садиста.

Як погано, що мені лише дванадцять і до переселення в Обитель Стожарів треба чекати ще три роки. Адже усі ми до п’ятнадцятиріччя мешкаємо там, де народились, у своїх сім’ях. Стожарам важливо не забувати, хто вони та звідки. Я ніколи не протестував, бо любив свою сім’ю, але...

Було одне «але». За зовсім юними Стожарами завжди наглядали Шукачі — найманці, з якими старші мої побратими укладали різні угоди. Так робилося для безпеки і навчання. Шукачі були людьми надзвичайних умінь, які здобували без найменшого надприродного хисту. Їх досвід та вишкіл помагали підготувати і дисциплінувати Стожарів до того, як вони починали розвивати свій надприродній дар з іншими. В обмін на це, наскільки я знав, Стожари навчали маленьких Шукачів. І все б нічого, якби Шукач, якого приставили до мене, не виявився якимось шаленим.

— Думай! — наказав він, знову занурюючи мене в річку.

Цього разу я протримався ще довше, а тоді знову став штурхати Ориславову руку. Але той не відпускав мого коміра та не тягнув його догори. Я заляскав долонями сильніше, тоді забрикався, копаючи чоловіка під водою ногами. Та все — марно. Горло стиснуло від болю, а легені судомно скоротилися, вимагаючи повітря. Та я не дозволив собі вдихнути... Ні... ще ні... ще трішки...

Перед очима попливли кольорові кола.

Ну не вб’є ж він мене!

Я розкинув руки в сторони і біль, що наростав в грудях, розрісся, а тоді вибухнув силою. Такою... ще мені незрозумілою, могутньою, та повсякчас відчутною. Тією, що текла моїми венами від народження.

«Я навчу тебе нею користуватись», — зринув в голові спогад п’ятирічної давності. То був єдиний раз, коли ми бачились із Благодаром. Тоді я вперше почав усвідомлювати, що особливий. Мені снилися дивні часи, коли велети ходили землею і вступали в криваві поєдинки з людьми. Тілами були всіяні поля та спалені міста... аж доки одного дня хтось не припинив це. Я не міг його бачити, тільки сяйво, що з’являлось на полях борні, а тоді в усіх вояків починала падати з рук зброя. Одного разу я вийшов з дому і в хлопчаків, що жартома змагались між собою на вулиці, палиці розсипалися попелом. За кілька днів до нас додому навідався Благодар.

Біль вибухнув силою. Потоком, що пронісся кожною венкою та артерією, кожною жилкою, кожною волосинкою на тілі. Біль вибухнув могутністю і чимось таким, що на мить