Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80"

Звідкись згори почулася музика. Я підвів голову, і мені здалося, що за опуклим склом на верхівці вежі я розгледів людське обличчя. Неістотно бліде і ніби розмите склом. Воно глипнуло на мене великими чорними очима і зникло.

…Коли, повернувшись додому, ія розповів про це Борисові, він аніскільки не здивувався.

— Отже, там знову є пацієнт, — сказав він, мружачи руді, з іскринками, очі. Життєрадісність переповнювала його, надимала щоки, вигинала губи, бризкала сміхом, промінилася зморщечками. Він ніби випромінював радість.

— Пацієнт? — здивувався я. — Але ж там немає лікарів. І наскільки мені відомо, ніколи і не було.

— На світі є таке, о друг Гораціо, що і не снилось нашим лікарям, — і він засміявся, може, з мого здивування.

А мені згадалося, яким немічним, кволим, безпомічним він був нещодавно.

Певне, моє обличчя було надто серйозним, бо його сміх урвався. Борис кілька секунд дивився на мене непроникливим поглядом, думав щось своє, нарешті наважився, різко смикнув шухляду письмового стола й вийняв звідти кілька листів. Коли він простягнув їх мені, рука його ледь-ледь тремтіла.

— Мабуть, тобі треба, просто необхідно, їх прочитати. Можливо, це допоможе тобі проникнути у загадку острова і зрозуміти, як виникли ці дивні підводні хребти.

“20 січня.

Здрастуйте, рідні!

У мене все в нормі. Щоденно ходжу на службу, у вихідні — на лижах. Хай живуть вихідні, приміські парки й чистий сніг!

Валю, ти дивуєшся, що я став інститут називати службою. Але так коротше. Крім того, служба — слово містке. Воно включає всі інститути та інші подібні установи. А в тому, щоб служити, кажуть, нічого поганого немає. “Служить бьі рад…” Другу частину фрази випускаю зумисне Прислужування для мене неможливе через некомунікабельність характеру, як стверджував мій колишній друг Віктор Воденков.

За вікнами — ніч. Довга й тоскна. Морозяна. Витріщила свої льодяні зірки й дивиться в усі затишні місця. Як ви знаєте, космічні випромінювання пронизують нас наскрізь і нашу планету теж. От і виходить, що можна кожної секунди бачити, як на рентгенівському апараті, усі наші секрети. Деякі стверджують — цікаво. Не знаю. Гидко тільки, мабуть.

Днями сталася у нас на службі пригода. Нашому відділу доручили займатися систематикою. Уявляєте? Безперечно, комусь із так званих “впливових персон” для дисертації знадобилися відомості про стан усієї дільниці: з кривою температур на різних висотах, з графіком взаємозалежності тиску і вологості й таке інше. Усі обурювалися страшенно. Мужоподібна наша красуня Надія Климівна каже: “Піду до Вольдемарича і все йому вихлюпну”. Ілля Спиридонович посинів, цього разу не від спирту, а від злості, сичить: “Вже ні, цього разу не буду дурником. Це вже занадто”. І Танечка-Манечка-Любочка, лаборанточки, в один голос: “І ми висловимося. Дурної роботи не робитимемо. Нас наречені на морозі годинами чекають, на льодові стовпи перетворюються. І не відтануть потім”.

Ну, і я теж висловився. Втім, ви знаєте, я й раніше не мовчав, уперто завойовував репутацію баламута.

А коли настав великий день заколоту, всі готувалися зранку. Хто записував план виступу, хто, як кажуть, “кулі лив”, а хто брови підводив — теж “зброя”. Починати довірили Іллі Спиридоновичу — все ж заступник і доктор наук.

О другій годині прийшов Сам. Поблукав, поблукав по лабораторіях, потім раптом каже:

— Чув я, що в нас організовується клуб допитливих. Дехто з цього клубу цікавиться, для кого систематику робити.

І оком у мій бік косить.

“Хто ж йому встиг доповісти?” — думаю. І мимоволі заповзає у душу захоплення Вольдемаричем. Адже не чекав наших виступів — сам пішов в атаку. Втім, це старий випробуваний метод. Стратегією переможців зветься.

— Щоб уникнути пліток, — каже Вольдемарич, — я одразу скажу вам: систематику робитимемо для Нифонтова, заступника начальника Управління. Справа, звичайно, не в тому, що саме Нифонтов постачає нам прибуткові замовлення, пов’язані з преміями для всього відділу…

“Справа таки саме в цьому”, — думаю я.

— Нифонтов очолює комплексні дослідження про вплив атмосферних умов на здоров’я людини, зокрема на її психіку, — сповіщає Вольдемарич. — Нифонтов за освітою психолог, і в метеорології, природно, не сильний. От ми й допоможемо йому для загального добра. Думаю, вам не треба нагадувати, що дослідження на стиках наук є найперспективнішими і що під час них спеціалісти однієї галузі завжди приходять на допомогу спеціалістам суміжних галузей? А дослідження, якими керує Нифонтов, необхідні для розвитку медицини, для тисяч і тисяч хворих. Тому і звалив на себе Нифонтов такий важкий тягар…

А я міркую: “Якщо Нифонтов хоче облагодіяти страждаюче людство, то чому б йому не зробити це за власний рахунок, за рахунок свого часу і своїх зусиль. Та й Вольдемаричу слід віддати належне: бач, яке сучасне прикриття придумав — дослідження на стиках наук…”

— До речі, — наче мимохіть промовляє Вольдемарич, — щоб відшкодувати вам додаткові витрати часу, Управління виділило нам премію за останню спільну роботу. Так що сенеси одержать додатково по окладу, менеси — по половині окладу. Хоча, звичайно, це дрібниці, працюємо ж не для цього, розуміємо важливість справи…

Усі пожвавішали. Дивлюся на годинник: уже третя, а ніхто ні гу-гу. Третя тридцять… Четверта… За півгодини Сам піде до Президії…

І тут я не втримався. Це все, кажу, добре, чудово. Дослідження на стиках наук, допомога медицині… Та прошу відповісти на одне досить важливе запитання: матеріали ці і результати комплексних досліджень Нифонтов використає для своєї дисертації?

— Яке це має значення? — гаркнув Сам.

— А таке, — відповідаю, — що коли матеріали потрібці для дисертації, то систематику вам доведеться доручити іншому відділу.

Сам пришпилив мене своїми лютими очицями до стінки.

— Це ви від імені відділу виступаєте? — питає. — Вас уповноважили? — І зирк на Танечку-Манечку-Любочку, А вони, наче в цирку на фокусах Кіо: тільки-но були — і враз зникли, розчинилися, навіть не задиміло. Сховалися за новий осцилограф і дух затаїли.

Сам метнув косий погляд на мужоподібну красунечку (він на неї ніколи прямо не дивиться, пліток боїться). Питає:

-,Борис Петрович виступає й від вашого імені, Надів Климівно?

Вона манірно пересмикнула своїми могутніми плечиками і в свою чергу косить на Іллю Спиридоновича. Сам — до нього:

— Ви його уповноважували?

Сам уже багровіє. Так і здається, що коли б мав лев’ячого хвоста, зараз по боках себе похльоскав би.

Ілля Спиридонович спокійно поправив окуляри на носі й дуже рівним — під лінієчку — голосом:

— Хіба я свого язика не маю?

І тоді вступає мужоподібна красунечка;

— Та ви що, Олександре Вольдемаровичу, Бориса Петровича не знаєте? Йому аби воду