Читати книгу - "Мертві душі"

"Це б іще слава Богу", сказав Плюшкін: "та от лихо, що з того часу до ста двадцяти набереться".

"Справді? аж сто двадцять?" скрикнув Чичиков і навіть роззявив гроли рот від подиву.

"Старий я, батечку, щоб брехати: сьомий десяток живу!" сказав Плюшкін. Він, здавалось, образився таким майже радісним вигуком. Чичиков помітив, що справді непристойна така нечулість до

чужого горя, і тому зітхнув тут-таки і сказав, що співчуває.

"Але ж співчуття в кишеню не покладеш", сказав Плюшкін. "Ось біля мене живе капітан, чорт знає його звідки взявся, каже родич: дядечку, дядечку! і в руку цілує, а як почне вболівати, то так завиває, що вуха заткни. З обличчя весь червоний: оковитої, мабуть, на смерть держиться. Мабуть, спустив грошенята, служачи в офіцерах, або театральна актриса виманила, так от він тепер і співчуває!"

Чичиков постарався пояснити, що його співчуття зовсім не такого роду, як капітанське, і що він не пустими словами, а ділом готовий довести його і, не відкладаючи справи далі, без усяких манівців, тут же виявив готовість узяти на себе обов'язок платити податки за всіх селян, що повмирали з таких нещасних випадків. Пропозиція, здавалось, зовсім вразила Плюшкіна. Він вирячив очі, довго дивився на нього й нарешті спитав: "Та ви, батечку, чи не служили у військовій службі?"

"Ні", відповів Чичиков, досить лукаво: "служив по цивільній".

"По цивільній?" перепитав Плюшкін і почав жувати губами, немов що-небудь їв. "Та як же? Це ж вам самим на збиток?"

"Для втіхи вашої готовий і на збиток".

"Ах, батечку! ах, благодійнику ти мій!" скрикнув Плюшкін, не помічаючи від радощів, що в нього з носа визирнув вельми некартинно тютюн, на зразок густого кофію, і поли халата, розкрившись, показали одежу не досить пристойну для розглядання. "Оце потішили старика! Ох, господи ти мій! Ох, святителі ви мої!.." Далі Плюшкін і говорити не міг. Але не минуло й хвилини, як ця радість, що миттю показалась на дерев'яному обличчі його, так же миттю й погасла, немов її зовсім не бувало, і обличчя його знову набрало заклопотаного виразу. Він навіть утерся хусткою і, згорнувши її жужмом, почав нею водити собі по верхній губі.

"Як же, з дозволу вашого, щоб не розгнівити вас, ви за кожен рік беретеся платити за них, чи що? і гроші мені даватимете чи в казну?"

"Та ми ось як зробимо: ми укладемо на них купчу, начеб вони були живі і начеб ви їх мені продали".

"Еге ж, купчу..." сказав Плюшкін, задумався і знову почав жувати губами. "Але ж купчу — все витрати. Приказні такі безсовісні! Раніш бувало півкарбованцем міді відбудешся, та мішком борошна, а тепер пошли цілу підводу крупи, та червоного папірця в придачу," таке сріблолюбство! Я

не знаю, як священики не звертають на це уваги, сказав би яке-небудь повчання, бо що там не кажи, а проти слова Божого не встоїш".

"Ну, ти, я думаю, встоїш!" подумав сам собі Чичиков і промовив тут-таки, що, з пошани до нього, він готовий узяти навіть витрати по купчій на свій кошт.

Почувши, що навіть витрати по купчій він бере на себе, Плюшкін зробив висновок, що гість мусить бути зовсім дурний і тільки прикидається, ніби служив по цивільній, а, певно, був у офіцерах і волочився за акторками. З усім тим він, однак, не міг затаїти своєї радості і побажав усяких , утіх не тільки йому, але навіть діткам його, не спитавши, чи були вони в нього, чи ні. Підійшовши до вікна, постукав він пальцями в шибку й тукнув: "Гей, Прошка". Через хвилину було чути, як хтось убіг поспіхом у сіни, довго порався там і стукав чобітьми, нарешті двері відчинились, і ввійшов Прошка, хлопчик років тринадцяти, в таких великих чоботях, що, ступаючи, мало не вийняв з них ноги. Чому в Прошки були такі великі чоботи, це можна дізнатися зараз же: у Плюшкіна на всю двірню, скільки її було в домі, були одні тільки чоботи, які мусили завжди стояти в сінях. Кожен, кого кликали до панських покоїв, звичайно витанцьовував через увесь двір босий, але, входячи в сіни, взував чоботи і вже так з'являвся в кімнату. Виходячи з кімнати він залишав чоботи знову в сінях і рушав знову на власній підошві. Якби хто глянув на це з віконця осінньої пори, і особливо коли вранці починаються маленькі приморозки, то побачив би, що вся двірня робила такі високі стрибки, які навряд чи вдасться проробити в театрах найметкішому танцівникові.

"Ось гляньте, батечку, яка пика!" сказав Плюшкін Чичикову, показуючи пальцем на Прошчине обличчя. "Дурний же, як дерево, а спробуй що-небудь покласти, вмить украде! Ну, чого ти прийшов, дурню, скажи, чого?" Тут він зробив невеличку мовчанку, на яку Прошка відповів теж мовчанкою. "Настанови самовар, чуєш, та ось візьми ключа, та віддай Маврі, щоб пішла в комірку: там на полиці є сухар з паски, яку привезла Олександра Степанівна, щоб подали його до чаю!., стривай, куди ж ти? дурило! ну, й дурило ж!.. О, який же ти дурило!., чого тікаєш? Біс у тебе в ногах чи що свербить?., ти перше вислухай: сухар зверху, мабуть, попсувався трохи, так хай зіскребе його ножем, та кришок не кидає, а віднесе в курник.

"Ось гляньте, батечку, яка пика!" сказав Плюшкін Чичикову, показуючи пальцем на Прошчине обличчя. "Дурний же, як дерево, а спробуй що-небудь покласти, вмить украде! Ну, чого ти прийшов, дурню, скажи, чого?"

Та дивись ти, ти не заходь, брат, у комірку, а то я тебе,