Читати книгу - "Якоб вирішує любити"

Дійшовши до підніжжя Цигансько пагорба, я скинув міх, хапнув ротом повітря, а потім склав долоні рупором і покликав Сарело. Якщо мені пощастить і він буде вдома, то негайно збіжить униз широкими, впевненими кроками й забере в мене цей тягар.

Циганський пагорб і далі називався Циганським, ніби на згадку про колишні часи, коли там вирувало життя, до пізньої ночі в печах палахкотів вогонь, а молоточки котлярів було чути звіддаля. Так мені розповідав дід. Тепер там стояв лише один дім, якщо його взагалі так можна було назвати.

Вгорі вигулькнув Сарело, підносячи ніж на світло й перевіряючи свою роботу. Лезо коротко сяйнуло. Я прекрасно знав, що він зараз зробить, я спостерігав це десятки разів. Він заніс другий ніж, примружив око і провів першим по дрібненьких, гострих зубцях, а тоді дуже-дуже повільно почав гострити ножі один об одного, під самим своїм вухом, так ніби то були музичні інструменти, звучання яких свідчило про їхню якість.

Ми з Сарело були ровесники, але він виглядав на кілька років старшим, на всі чотирнадцять-п'ятнадцять: жилавий, а над верхньою губою вже пробивалися ріденькі вусики. Казали, що він такий самий свавільний, як і його матір. Вочевидь задоволений результатом, він відклав ножі і так само приклав долоні до уст.

— Чого тобі?

— Ходи поможи мені!

— Курку приніс?

— Приніс.

Він збіг униз, перестрибнув через рів, розв'язав мішок і зазирнув. «Разом з цією дванадцять». Руки в Сарело вдалися завеликі, ноги так само, дещо в ньому взагалі було дивне. Зі своєю світлою шкірою і прямою чуприною він виглядав не як решта вічно голодних циганчуків, що час від часу забрідали в село і носили від дверей до дверей свій товар.

Якби в селі не бачили, що в Раміни незадовго після втечі булібаші з'явився живіт, якби Непер не розповідав, як він прийшов на крики породіллі і застав її пологи, Сарело цілком можна було б узяти за знайду чи приймака. Одного з тих, яких, як то кажуть, вкрали цигани.

— Ти що, навіть міх не годен сам винести, слабаче? — спитав він.

— Якщо будеш мене так називати, я казатиму на тебе циган.

Він знизав плечима і, не звертаючи на мене жодної уваги, спритно перестрибнув рів. Я поплівся за ним.

— Мати вдома? — спитав я.

— Вона завжди вдома, ти ж знаєш. Якщо її раптом не буде вдома, світ завалиться.

Перед халупою він витяг курку і закинув її до клітки, в якій вже сиділо одинадцять курей. Вочевидь, він збирав їх уже кілька місяців, не віддаючи матері, щоб улаштувати своїм ножам останнє, вирішальне випробування. Я ж, як вже звично, пірнув у пітьму однієї з двох кімнаток, з яких складалася хата. В одному кутку було вбудоване щось на кшалт кухні — ніша з піччю, численними горщиками, мисками й тарілками.

Ця піч давала також тепло, а оскільки ніде не було ні витягу, ні комина, то дим збирався просто в приміщенні, мішаючись із випарами Раміниних варив. Ці вичади — разом із запахом мила, яке вона робила в сусідній кімнаті — витворювали пряну суміш з цибулі, дров, поту й лою. Запах, який мені не був неприємний і подобався більше за наш домашній.

Моїм очам треба було трохи часу, щоб звикнути до цієї мішанки з темряви й випарів. Я сподівався застати Раміну на тапчані під вікном, де вона завжди приймала мене, так ніби в часі між відвідинами взагалі не рушала з місця. І все ж — від відвідин до відвідин вона гладшала так помітно, що її безформне, роздуте тіло вже ледве вміщалося на тапчані, залишаючи мені лише невеличкий куточок.

Але її там не виявилося. Вона була в сусідній кімнатці, звідкіля долинали якісь дивні звуки, так ніби вона там складала щось стосами і пересувала взад-вперед. Сарело поклав мішок біля печі і вийшов. Знадвору долинало лише рівномірне, наполегливе вжикання заліза. Я знав, що Сарело присів навпочіпки під стіною і гострить нові або зібрані від замовників ножі. Що час від часу він зупиняється, проводячи великим пальцем по лезу. Він був такий вдатний гострій, що в нього ніколи не переводилося роботи.

Двері до другої кімнати, яку Раміна постійно тримала під ключем, цього разу стояли широко розчахнуті. Я зацікавлено підійшов і вже хотів ступити на поріг та зазирнути досередини, коли її велетенське тіло перепинило мені шлях. Тіло, що часто здавалося мені м'якою подушкою, до якої я міг притулитися і втопитися в його численних складках, тепер вельми грубо змусило мене відступити.

Коли я отак тулився до Раміминого товщу, то дихав із нею в одному ритмі, її теплий живіт здіймався і опускався, а разом з ним і моя голова. Нерідко мене переповнювали таке умиротворення і спокій, що я засинав. Мама казала, що після народження Сарело Раміна розбухла, як дріжджове тісто. Коли її тіло спорожніло, вона стала набивати його несамовитими кількостями їжі.

Вона напихала в себе стільки, що вже за кілька років ледве протискалася в двері. Тоді вона вирішила взагалі