Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Бо якби не Карма, ти впала б в коридорі та пролежала до перерви, доки тебе б не знайшли. Голова крутиться?
— Дуже.
— Отож-то. Ha, надпий трохи, прополощи рот, а тоді проковтни. — Ільяс простягнув мені якусь маленьку пляшечку з темною рідиною.
— Що це?
— Ти завжди така балакуча, чи тільки тоді, коли головою вдаришся? — запитав він, змірявши мене уважним поглядом.
— Завжди, — прибрехала я, не зумівши промовчати. А тоді зробила так, як мені сказали — за мить у мене занімів спочатку весь рот, а тоді губи, горло і частина обличчя. Біль раптово стих. Знеболювальне. Дуже сильне — мене раніше не раз лікували, але таких хороших ліків у моєму селі годі було й шукати, хіба в панському домі, де метеїв не жалували, ясна річ.
— Тепер помовчиш, — мовила Карма. Я скосила на неї погляд — дівчина усміхалась.
Дивно.
— Я мушу зашити тобі губу, вона найбільше розбита. Тобі не болітиме, не бійся і не смикайся.
Ільяс зашив мені губу, а тоді намастив решту подряпин на обличчі якоюсь маззю, що пахла неймовірно приємно.
— Прийдеш завтра, перевіримо, як все загоюється. Зараз ти вільна. Сама дійдеш?
Я не могла говорити, тому просто стенула плечима.
— Ясно. Кармо, проведи її, але не допомагай, хіба що падатиме. Тоді Маїна не сердитиметься на тебе.
— Добре, вчителю Ільясе, — мовила Карма. — Ходімо, Ханно.
Я хотіла подякувати, але говорити все ще не могла. Зрештою Ільяс хоч і дарвенхардець, але поставився до мене дуже по-людяному. Тому я просто приклала руку до серця — так робили в нас у селі на знак вдячності.
Чоловік помітив мій рух, але нічого не сказав, а почав складати своє причандалля назад у скриньку.
Я відчула себе ніяково.
Ми з Кармою мовчали всю дорогу. Ішли без поспіху — я швидше просто не могла. Нишком поглядала на неї — біляве волосся, заплетене в не дуже довгу косичку, кирпатий носик, тонкі гарні губи. Цілком звичайна, симпатична, мила дівчина. Чому вона пішла до Дарвенхарду?
У кімнаті я була не те що героїнею дня, а більше — героїнею року!
— Я так хотіла підійти до тебе, але Маїна всіх налякала до смерті, — бідкалась Лада, сидячи поряд зі мною і тримаючи мене за руку. Інші наші подруги маячіли в неї за спиною, ба більше — за обідню перерву, половину якої дівчата провели не в їдальні, а поряд зі мною, до нас навідалось багато учнів з інших кімнат. Я шукала поглядом Адама — але того не було. Може, він ще не дізнався, який я дурнуватий відчайдух?
Дану не любили всі. Схоже, усім було наплювати на те, що вона обов’язково метатиметься мені, а може, ще більше діставатиме інших. Через мене вона опинилась на колінах! Це спричинило нереальний фурор.
Якби я не була така побита і втомлена, то обов’язково відчувала б тріумф. Але наразі я просто хотіла спати.
Маїна звільнила мене тільки від фізичних вправ, але я подумала, що в такий день можу дозволити собі прогуляти й наступне, теоретичне, заняття. Тим паче, що проводитиме його Ільяс.
Я помітила, що уроки медицини в нас у розкладі стоять неодмінно після уроків боротьби. Спершу це здавалось мені збігом, але тепер я в цьому засумнівалась.
Гадаю, в цій школі багато що відбувається не просто так.
* * *Найгарнішим звуком Сколісу я вважала ранковий передзвін. Він тривав близько хвилини щоранку — будив учнів і вчителів о сьомій. Відтоді, як ми прибули до школи, минуло досить часу, але дзвону швидкого скликання більше не чули. Не ставалось нічого надважливого. А тому вранці дзвонили в кілька дзвонів, різних за звучанням. Часом їх дзвін був монотонним, а інколи наче нагадував якусь мелодію — що навело мене на думку, що дзвонарів тут є кілька, і в декого з них більш творча душа, аніж в інших. А може, дзвонарів тут і не було, і їхню роль виконували, чергуючи на той момент, дарвенхардці. Я не знала. Чомусь мені здавалось, що коли лунає гарніший передзвін, то черговим є Ільяс.
Навчання в Сколісі на мене справляло багато вражень, іноді дуже незвичних. По-перше, я сумувала за домом. Дійсно сумувала. Мені не вистачало батьків і брата, навіть важкої роботи не вистачало, і дірявих шкарпеток та зшитої з різних шматків тканин ковдри в мене у кімнаті. Бракувало вічно похмурих сусідів, тепла біля печі на кухні. Не вистачало того, як скрапувала вода зі солом’яної стріхи — в Сколісі такої не було. Не вистачало радостей і неприємностей тих часів, коли я жила вдома. Відколи я поїхала, негаразди зникли з пам’яті, і я майже повсякчас згадувала про дім лише хороше. У грудях щеміло. Надто, коли чула звук дощу.
Нам не дозволялось писати додому листи.
По-друге, Сколіс був для мене на смак як тепла каша з м’ясом, якою нас переважно і годували, — а ще — болота. Того самого, якого я наїлась, коли мене обличчям вниз кидали на землю, доки не навчилась гарно бігати і виконувати інші вправи.
По-третє, Сколіс сповнений духом невільництва. Учні не могли покидати його стін, хіба старшокурсники, та й то — під наглядом вчителя. Вікон у зовнішній стіні було дуже мало — але часом я простоювала біля котрогось з них годинами. Я вияснила, що на північ від школи лежить якесь містечко — схоже, година чи півтори пішого ходу. А загалом пейзаж був похмурий, скелястий. Довкола майже не росли дерева. А у внутрішньому дворі школи не росла трава — її стоптали сотні учнівських ніг. Двір був великий, частина його нагадувала стадіон — там ми бігали та розминались, а в іншій частині, меншій,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1», після закриття браузера.