Читати книгу - "Справа прокурора Малахова"

житлом йому дуже повезло. В котеджі господарювала фрау Баумберг, старенька, дуже благообразна німкеня, чоловік якої, штурман великого танкера, загинув під час війни. Фрау Баумберг охоче взяла на себе обов’язки і покоївки, і куховарки, тим більше, що з харчами в Німеччині тоді було скрутно, а офіцерського пайка Сергія Боровика вистачало на двох.

В сусідніх будинках теж жили офіцери, і тому скаржитися на самотність Боровикові не доводилось. До того ж ходила чутка, ніби скоро командування дозволить приїхати сім’ям офіцерів. Цим чуткам вірилось і не вірилось, надто вже хотілось Боровикові побачити своїх рідних…

Так от того чорного, похмурого вечора, десь вже біля дванадцятої ночі, коли всі двері на тихих вулицях зачиняються наглухо і ніхто з німців не визирне з дому навіть на відчайдушний крик, Сергій Петрович повертався додому.

Недалеко від свого подвір'я він побачив біля паркана жіночу постать. Жінка йшла, певніше, намагалася йти, але ноги не слухалися її, вона хилилася до землі і примушувала себе йти, щоб знову спинитись через два кроки.

«П’яна», вирішив Боровик і хотів швидше пройти повз темну постать.

Саме в ту мить жінка впала на тротуар, спробувала підвестись, не змогла і тихо застогнала…

— Гільфе, — почув Боровик тихе, майже пошепки вимовлене слово, і спинився.

Ні, ця жінка не була п’яна. Він нахилився до неї ближче і не відчув духу алкоголю. Засвітив кишенькового ліхтарика. Зі смертельно блідого обличчя глянули на нього змучені великі очі.

— Що з вами? — німецькою мовою запитав Сергій Петрович.

Жінка мовчала. Під світлом ліхтарика бліде обличчя її здавалося прозорим.

Що мав робити Сергій Боровик? Лишити жінку на тротуарі і піти додому спати? Гукнути когось на допомогу? Кого тут гукнеш, коли навіть промінчика світла не видно за міцно зачиненими, зляканими вікнами.

Боровик взяв жінку на руки, своїми ключами відчинив двері, зайшов до квартири. Фрау Баумберг в цей час давно бачила десятий сон. Вечерю, як завжди, було залишено на столі. Гарячий чай чекав у квітчастому термосі.

Жінку довелося покласти на тахту в їдальні.

В ясному електричному світлі обличчя її здавалося страшнішим, ніж у мерця.

«От морока, доведеться лікаря кликати», подумав Боровик. В ту мить гостя розкрила очі.

— Що у вас болить? — зразу запитав Боровик.

Жінка не відповіла, тільки похитала головою, не розуміючи, як вона опинилася в цій теплій затишній кімнаті.

— Що у вас болить? — наполягав Боровик. — Що у вас болить?

— Нічого, — тихо відповіла вона. — Просто я страшенно стомилася і давно нічого не їла. Трохи спочину і піду.

Сергій Петрович ясно бачив, що жінка говорить правду. Йому навіть соромно стало: як це йому здалося, що вона п’яна.

— Ну, цю справу ми зараз залагодимо, — весело, відчуваючи велике задоволення від того, що все розв’язується так просто, сказав Боровик. — Спочатку вип’ємо гарячого чаю, а потім я щось поживніше вам дам. Одразу не можна, корчі можуть схопити, — пояснював він, одгвинчуючи термоса.

Через півгодини вони вже сиділи біля столу, розмовляючи, як давні знайомі. Несподівану гостю звали Інгеборг Хаген, працювала вона в порту, — де саме Боровик не допитувався, — йшла з роботи додому і відчула себе зле. Дома в неї дуже сутужно, мати загубила в крамниці продуктові картки, і тому до кінця місяця вони будуть жити голодно, харчовий відділ магістрату нових карток не видає…

Розповідаючи все це, Інгеборг не забувала працювати зубами. Обличчя її порожевіло, ожило.

Вони поговорили ще з півгодини. Вечерю було знищено. Треба думати про ночівлю. Звичайно, Боровик не міг примусити свою гостю йти вночі — через все місто — додому.

— Лягайте на цій тахті, — сказав він, — нікому ви тут не заважатимете.

Інгеборг глянула на нього трохи недовірливо, але нічого не відповіла.

Сергій Петрович приніс їй подушку і ковдру, побажав доброї ночі, спокійно ліг спати і чудесно проспав аж до сірого похмурого ранку.

О восьмій годині лейтенант Петро Синельников, його найближчий приятель, зайшов до господи фрау Баумберг, щоб разом з Боровиком іти на роботу. Як завжди, не питаючи дозволу, він увійшов до їдальні і остовпів від несподіванки, побачивши на тахті вродливу жінку. Вона ще спала і не помітила приходу гостя, та й сам Синельников поспішив сховатися. Але Боровик почув його кроки, обережно, стараючись не збудити Інгеборг, вийшов до коридора і пошепки сказав:

— Пішли. Тихо. Хай спить.

— Хто це?

— Дорогою розповім.

— Гарна, — цмокнув язиком Петро.

Розповідь Боровика він вислухав захоплено, не перебиваючи і прицмокуючи. От шкода, ніколи йому самому не доводилося переживати такої пригоди. А гарна, дуже гарна жінка ця Інгеборг Хаген.

З цієї події Боровик ніякої таємниці не робив, хоча більш нікому про неї не розповідав. Але дуже скоро про нічну пригоду знали мало не всі офіцери з'єднання — любив таки побазікати Петро Синельников. А ще через два дні до партійної