Читати книгу - "Гобіт, або Туди і звідти"

— Дайте мені ще одну мотузку і ще один гак, — не розгубився Філі — й, коли гак прив’язали до мотузки, якнайвище та якнайдалі метнув його в темряву. Оскільки гак не впав на землю, їм стало зрозуміло, що він застряг у гіллі.

— Тепер залазьмо, — звелів Філі, — й нехай хтось із нас тягне за мотузку, що зачепилася за дерево на тому боці. Хтось із решти хай тримає першого гака, а коли ми щасливо висадимося на тому березі, хай зачепить його за човен — і ви зможете притягнути його назад.

У такий спосіб усі вони невдовзі щасливо опинилися на протилежному березі зачарованого струмка. Двалін щойно вибрався з човна зі змотаною мотузкою на плечі, й Бомбур (він таки не переставав бурчати) готувався зробити те саме, коли дійсно трапилося лихо. Попереду на стежці гучно застукотіли копита. З присмерку несподівано виринув олень, який мчав просто на них. Він налетів на ґномів, позбивав їх із ніг і приготувався до стрибка. Потім сильно відштовхнувся і перескочив через потік, навіть не торкнувшись води. Та він не досяг протилежного берега цілим і неушкодженим. Торін, єдиний із усіх, зберіг рівновагу та ясну голову. Щойно вони пристали до берега, він натягнув лук і вклав стрілу — на випадок, якщо десь поблизу причаївся охоронець човна. Тож тепер Торін упевнено та влучно послав стрілу в оленя. Приземляючись, той спіткнувся. Його відразу поглинув присмерк, але вони почули, як стукіт копит збився з ритму і затих.

Утім, не встигли вони привітати постріл схвальними вигуками, як страшний лемент Більбо вивітрив із їхніх голів мрії про оленину.

— Бомбур упав у воду! Бомбур тоне! — кричав він. І це була правда. Бомбур стояв на суші лише однією ногою, коли на нього налетів олень і перестрибнув через нього. Бомбур перечепився, ненавмисно відштовхнув човна від берега і, падаючи спиною в темну воду, вхопився за слизькі корінці — але його пальці зісковзнули, а човен повільно закружляв на бистрині й зник.

Коли ґноми підбігли до берега, у воді ще було видно Бомбурів каптур. Вони миттю кинули побратимові мотузку з гаком. Бомбур ухопився за неї — і вони витягли його на сухе. Звісно, він був мокрий з голови до ніг, але то було не найгірше. Коли вони поклали його на берег, він уже міцно спав, стискаючи в руці мотузку, та так сильно, що йому не могли розтиснути кулак, — і ґном продовжував міцно спати, хоч як вони силкувалися його розбудити.

Вони все ще стояли над ним, проклинаючи лиху долю та Бомбурову незграбність і оплакуючи втрату човна, що позбавила їх можливості повернутися назад і пошукати вбитого оленя, — коли з лісу долинули приглушені звуки сурем і ріжків та віддалений гавкіт хортів. Друзі присіли навпочіпки і прислухалися — насилу розчули звідкілясь із півночі шум великого полювання, хоча видно не було нічого.

Вони просиділи так чимало часу, не наважуючись поворухнутися. Бомбур далі спав із посмішкою на повному обличчі, ніби його вже не обходили жодні прикрощі, які не давали їм спокою. Зненацька попереду на стежці з’явилися білий олень і біла олениця з оленятами — настільки білосніжними, наскільки перший олень був темним. Вони промайнули в півтемряві. Перш ніж Торін устиг щось крикнути, троє ґномів схопилися на ноги і випустили з луків по стрілі. Здається, жодна не влучила в ціль. Олень повернувся і зник серед дерев так само безшумно, як і з’явився, — і ґноми марно пускали стріли йому вслід.

— Припиніть! Припиніть! — закричав Торін, але запізно: збуджені ґноми змарнували останні стріли, і тепер від луків, які дав їм Беорн, не було жодної користі.

Тієї ночі все товариство було дуже похмурим — і в наступні дні хмари над їхніми головами ще більше згустилися. Так, вони переправилися через зачарований струмок, але на тому боці стежка петляла, як і раніше, й у лісі не було помітно жодних змін. Утім, якби вони знали місцевість краще і звернули належну увагу на звуки полювання та на білого оленя, який з’явився перед ними на стежці, їм би стало зрозуміло, що вони вже досягли східного краю лісу. І якби вони зібрали всю свою віру та відвагу, то незабаром дійшли б до переліска і до тих місцин, куди проникає сонце.

Але вони цього не знали, до того ж важким тягарем для них був Бомбур, якого вони мали якось нести, — цю обтяжливу повинність відбували по черзі четверо ґномів, а їхні клунки розподіляли між собою інші. Якби клунки значно не полегшали за останні дні, вони б з усім цим не впорались, — але краще вже клунки, повні харчів, аніж вічно сонний і усміхнений Бомбур. Через кілька днів у них не залишилося практично ніякої їжі, ні питва. Вони не бачили, щоб у лісі росло щось їстівне — лише гриби на деревах і трави з блідими листочками та неприємним запахом.

Десь за чотири дні путі від зачарованого струмка почався суцільний буковий ліс. Спершу вони зраділи цій переміні, бо тут не було підліска і присмерк став трохи рідшим. Над головами в них пробивалося зеленаве світло, і подекуди вони могли щось роздивитись обабіч стежки. Проте світло тільки вихоплювало з сутіні нескінченні ряди прямих сірих стовбурів, схожих на колони якоїсь величезної напівтемної зали. У повітрі відчувався якийсь повів, долітав шум вітру — але то були сумні звуки. Додолу з шелестом упало кілька листків, нагадавши їм, що наближається осінь. Під ногами шаруділо сухе листя, що назбиралося за незліченні минулі осені, — його понаносило на узбіччя стежки з лісу, де воно лежало пухким червоним килимом.

А Бомбур усе спав — і вони дуже втомилися. Часом їх непокоїв чийсь сміх. Іноді долинав віддалений спів. Голоси, які сміялися, були милозвучні й не належали ґоблінам, а спів був прекрасний, але звучав дивно та несьогосвітньо, — тож мандрівникам було якось моторошно і вони з останніх сил поспішали покинути ці місця.

Через два дні вони помітили, що стежка пішла схилом, і невдовзі опинились у долині, майже всуціль зарослій могутніми дубами.

— Та закінчиться колись цей клятий ліс чи ні? — не витримав Торін. — Хтось мусить залізти на дерево, спробувати вистромити голову з гілля і розглянутися довкола. Треба тільки вибрати найвище дерево, що нависає над стежкою.

Звісно, під «хтось» мався на увазі Більбо. Ґноми вибрали саме його, бо дозорець мусив би просунути голову крізь листя аж на верхівці, — тож він мав