Читати книгу - "У череві дракона"

— Хитро ви замаскували ящик. За столом його зовсім не видно.

Так, це правда — ми скористалися залізобетонною спорудою, котра на мові тюремників називалася столом. Але наглядачі не раз заходили до камери й бачили ящик. Отже, це просто була відмовка. Добре, якщо ніхто з них не видасть Крігера.

— Потрібен валідол, — показав я на Якова.

Наглядач приніс валідол. За годину Якову полегшало.

Крігера ми більше не бачили: його перевели в іншу зону — до карних злочинців. Хтось із наглядачів таки доніс на нього.

Ми вийшли із ПКТ просто на Михайлове свято: сьогодні неділя, у вівторок перед ним відчиниться висока залізна брама — рушай, чоловіче, на всі чотири сторони.

У їдальні стояла велика — мабуть, п’ятивідерна — каструля, до якої вишикувалась черга зеків із кухлями в руках. Один із куховарів невеликим черпаком наливав у засмалені кухлі чорний, мов дьоготь, прощальний чай. На столі лежала купа дешевих цукерок — табірний чай, як правило, пили з цукерками. Колись, у свій перший табірний місяць, я не повірив, що не зможу випити такого чаю, насипавши в нього цукру. І змушений був покаятись: мене одразу ж занудило.

Щоб зварити чай на весь табір, слід було років зо два відмовляти собі в цій єдиній насолоді — тоді ти, може, й збереш потрібну кількість схожого на солому грузинського чаю. Та, мабуть, справжнє свято можливе тільки після посту.

Михайло з сяючим обличчям сидить біля купи цукерок. До нього підходили, щоб привітати й потиснути руку. Його руку доводилось брати в обидві руки — в одну не вбереш.

Гіркота й велич з’єдналися в цьому прощанні. Передовсім на голову падала страшна арифметика: майже три десятиліття! Тепер іди куди хочеш. А куди? Кому ти потрібен?..

Згадували його втечу. Видно, й тоді свобода так оглушила Михайла, що відібрала здоровий глузд. Та й кого після тридцяти років тюрми звичайна стежка не захитає, мов корабельна палуба під час шторму?

Тут були й такі, кому через місяць теж виходити, — але ж їм дісталася лише половина Михайлового строку: п’ятнадцять — не тридцять. Мабуть, великий полководець не мав стільки шани від своїх бойових побратимів, скільки мав її нині Михайло.

А слова скупі, навіть невиразні.

— Будь.

— Тримайся, друже.

— Хай щастить.

Все людське нині опинилося поза словами — слова не спроможні вмістити того, що кожен вигойдує в своїй душі. І, промовляючи сіреньке слово, зек знає: той, кому воно мовлене, розуміє його так, як належить. О ні, те слово для нього не сіре!..

Ось підійшов Приходько — деревини на ньому більше, ніж власних кісток. І дивно, що якось він іще носить огрядне тіло. Ба, навіть не журиться — де з’являється колишній директор спиртово-горілчаного заводу, там вирують жарти й сміх.

— Якби знаття, мені б друзяки таку ногу виготовили… В неї можна було б залити літрів п’ять спирту. На всіх би сьогодні вистачило.

— А й правда! Це ж винахід… Не забудь патент узяти.

— Який патент?.. Це мій сторож винайшов.

— Хо-хо! Він, мабуть, цистерну з твого заводу переносив. Як же ти його викрив?

— Сам себе викрив. Якось він або не долив, або надпив. Іде з роботи, а в нозі буль-буль… Звідси мораль: нас рятує тільки повнота… Отож-бо, наливай, наливай. Повну наливай, бо костура схопиш.

Підійшов Семен Гейць.

— Пане Михайле! Я ще в дитсадок ходив, коли вас сюди привезли. Але дивлюся на вас — хіба можна повірити, що ви стільки прожили в неволі?.. Нехай Бог вам відшкодує за всі муки.

Стріха підійшов і потиснув руку — без слів. Просто подивилися один одному в вічі — і цим було сказано більше, ніж словами. Люди то заходили до їдальні, то виходили надвір.

За мить сталося дві події — одна в небі, друга на землі, — котрі привернули загальну увагу.

В небі сталося таке: вгодований шуліка, підкравшись із-за даху казарми, безшелесно наближався до голубів, що скупчилися на даху їдальні. Тут, біля їдальні, зеки щедро їх підгодовували ненависним глевтяком. Проте для голубів і ворон, що нахабно до них присусідились, той глевтяк, особливо взимку, був манною небесною.

Зеки, помітивши шуліку, зняли крик, щоб його відігнати. Але ж ні — крилатий розбійник ось-ось схопить якогось сизого невдаху. Та, почувши людське попередження, голуби дружно злетіли в небо. І тут виявилось, що шуліка їм зовсім не страшний — просто треба бути завжди вище від нього. Шуліка вміє спритно падати вниз, на землю, але не вміє так швидко набирати висоту, як голуб. Отже, звідти, з висоти, можна й поглумитися над ним: хе-хе, пане шуліко, не ті маєш крила…

А на землі сталося ось що. Від теплиць, де навіть узимку можна поживитися свіжим огірком чи помідором, зі своїм пузатим портфелем, перевалюючись, мов гусак, простував до вахти підполковник Жлоб. Та ось він помітив біля їдальні скупчення зеків і рішуче повернув до чорного, гракоподібного гурту. Мабуть, подумалось ледачому підполковникові, що нині можна сполучити приємне з корисним: і свіжих овочів прихопити, і свій службовий обов’язок виконати. А він, той обов’язок, дуже нагадував обов’язок шуліки: любив Жлоб зненацька когось кинути до ШІЗО. Це відразу ж поліпшувало йому настрій і, мабуть, апетит. Про останнє він дбав найбільше.

— Колеги! — сміючись, звернувся до зеків Карташов. — Погляньте, небесна дія повторюється на землі. Давайте вчитися в голубів: завжди слід бути вище від шуліки.

Більшість зеків знала Карташова. Я щойно познайомився, але він одразу ж став моїм другом. Чорнявий, з правильними рисами обличчя, завжди гострий на слово, він був загальним улюбленцем. З Гейцем вони жили душа в душу — їх навіть називали спільним іменем: Нерозлийводи. Відколи до табору повернувся Карташов,