Читати книгу - "Артеміс Фаул. Місія в Арктику"

— Отже, нам пора зійти з цього потяга, — мовив Корч.

Хлопець зиркнув на засніжену тундру, що миготіла за дверима вагона. Зійти з потяга? Це не так просто, як можна було подумати, слухаючи командувача.

Крізь люк спритно зіскочив на підлогу Лаккей — він із даху стежив за ударним гоблінським роєм.

— Радий бачити, що ти не втратив своєї зграбності, — сухо кинув Артеміс.

— І я радий бачити вас живим-здоровим, пане, — усміхнувся слуга.

— Ну, й що там, нагорі? — урвав їхню дружню бесіду Корч.

Лаккей поклав руку хазяїнові на плече. Вони ще порозмовляють згодом.

— Гобліни зникли. Трапилась кумедна річ. Двоє з них знизилися, щоб провести розвідку, а третій розстріляв їх у спину.

— Боротьба за владу, — кивнув головою Корч. — Найбільшими ворогами гоблінів є самі ж гобліни. Але зараз нам слід негайно зійти з цього потяга.

— Десь за півкілометра ще один поворот, — повідомив Лаккей. — Кращого шансу в нас не буде.

— І як же ми зійдемо? — поцікавився Артеміс.

Лаккей осміхнувся.

— «Зійдемо» — це надто ніжне слово для того, що я маю на увазі.

Артеміс застогнав. Знову карколомні стрибки та відчайдушний біг…

О’Гирів мозок аж шкварчав від напруження, мов морський молюск на сковорідці з олією. Дрюк не пришив його відразу, то, може, ще не все втрачено? А так один постріл — і кінець. Кентаври не володіли чарами. Ані краплиною чарів. Вони тільки й могли покладатися, що на власний розум та ще на копита, якими можна затоптати ворога. Але щось підказувало О’Гирові, що Дрюк Глодів не збирався його вбивати. Поки що. Надто вже хотілося владолюбному ельфові познущатися з безпорадного кентавра.

— Гей, О’Гирчику! — сказав лейтенант. — Чом би тобі не ввімкнути інтерком? Цікаво подивитися, що воно буде.

О’Гир здогадувався, що станеться в такому випадку.

— Не турбуйся, Глодів, я не робитиму різких рухів.

Дрюк засміявся. Нині він був абсолютно щасливий.

— Глодів? Ти вже звеш мене на ім’я! Так і будемо відтепер звертатися один до одного, правда? То що, дійшло до тебе, в якій невилазній ямі ти опинився?

Авжеж, до О’Гира саме «доходило». За тонованим склом оперативного кабінету легіонські техніки були заклопотані своїми буденними справами, навіть не підозрюючи, яка драма розігрується лиш за два метри від них. О’Гир бачив їх і чув, але ж зв’язок тут був односторонній.

І хто ж був у всьому тому винен? А сам великомудрий кентавр. Саме він наполіг, щоб оперативний кабінет побудували відповідно до його власних параноїдальних стандартів. Титановий куб із вибухостійкими вікнами. І жоден провід не з’єднував центру із зовнішнім світом — не було тут навіть всюдисущих оптиковолоконних кабелів.

Атож, кабінет був абсолютно неприступний, якщо тільки, звісно, ти власноруч не відчиниш дверей давньому ворогові, аби позбиткуватися з нього.

О’Гир аж застогнав з відчаю. Матінка завжди застерігала, що гострий язик раніше чи пізніше доведе його до біди. Однак ні, ще ж не все втрачено! Ще в нього лишилася пара козирів, прихованих у рукаві. Плазмова підлога, наприклад.

— То й що ж все це означає, Дрюку? — запитав кентавр, підіймаючи всі чотири копита над підлогою. — Тільки не кажи, що ти мрієш заволодіти цілим світом!

Ой, як Дрюк розусміхався! Це ж нарешті настав його час.

— Ну, не все зразу. Для початку я задовольнюсь Нижніми Рівнями. А там буде видно…

— Але навіщо тобі це?

У Дрюкових очах спалахнув безум.

— Навіщо? І в тебе ще вистачає нахабства питати мене про це? Я ж був улюбленцем Ради! Років через п’ятдесят міг би її й очолити! І тут раптом та справа з Артемісом Фаулом. Один короткий день перекреслив усі мої надії. Мене понижено у званні, обернено на потвору! І все це через тебе, О’Гире. Так, так, через тебе, а ще через Корча! Тож мені лишився єдиний спосіб повернути моє життя на колишні рейки — скомпрометувати вас обох. Тебе звинуватять в організації гоблінського заколоту, а Джуліус загине безславною смертю. Згине разом з Артемісом Фаулом, і це стане додатковим призом для мене. Я й не смів сподіватися на таку ідеальну розв’язку.

— Невже ти й справді сподіваєшся перемогти Легіон за допомогою жменьки «свинорилів»? — форкнув О’Гир.

— Перемогти Легіон? Та нащо мені його перемагати? Я ж герой Підземної поліції — чи, точніше, незабаром ним стану. А з тебе я зроблю головного заколотника.

— Ну, це ми ще побачимо, бабуїняча пико! — кинув кентавр, натискаючи на кнопку, що посилала інфрачервоний сигнал на прихований у підлозі приймач.

За півсекунди нагріється спеціальна плазмова мембрана. А ще за півсекунди по плазмовому гелю пошириться нейтринний заряд, який має вразити всякого, хто стоїть на підлозі чи принаймні біля будь-якої з щонайменше трьох стін. Так воно мало б відбутися. Теоретично.

Дрюк уїдливо захихотів.

— Та що таке? Не спрацювала твоя люба плазмова підлога?

О’Гир збентежився. Але тільки на мить. Він тут-таки опустив копита й натис іншу кнопку. Вона вмикала лазер, що реагував на звуки мови. Тепер хто перший зронить слово, той згорить. Кентавр затамував подих.

— Ото лихо! — провадив Дрюк. — Ні плазмова підлога не діє, ні лазер, що реагує на мову. Втрачаєш форму, О’Гире. Втім, воно й не дивно. Я не сумнівався, що колись-таки всі переконаються: ти — звичайнісінький віслюк.

Лейтенант зручно вмостився в обертовому кріслі й закинув ноги на корпус комп’ютера.

— Ну то що, досі не вирахував, хто нейтралізував усі твої штучки?

О’Гир тяжко задумався.