Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

Вичерпним аналізом «Закону про форму влади на Україні», який деякі науковці все ще подеколи називають тимчасовою Конституцією об'єднаної України, завдячуємо принаймні одному фаховому дослідженню. Процитуємо його ще раз: документ «був слабо опрацьований», та й взагалі «у конституційних актах Директорії фактично не відчувалося наміру відтворення демократичних принципів», які намагалися замінити соціалістичним принципом «трудової демократії». УНР фактично перестала бути правовою й демократичною державою, тому що лише частина її громадян, хоч і без огляду на свою національність, визначалася цим «законом» повноправною. «Особливість зародження українського конституціоналізму в досліджуваний період, – підкреслює сучасна дослідниця, – полягала в тому, що він формувався у складних умовах несприйняття ідеї незалежності та самостійності України не тільки Росією та Польщею, а й значною частиною населення України, особливо – російськомовного». Мало того, незабезпечення державою права приватної власності на землю кожному громадянину України «стало фатальною помилкою практично всіх розглянутих у дослідженні урядів України. Позбавивши українських громадян права приватної власності на земельну ділянку, держава автоматично знищила гарант стабільного розвитку та добробуту українського народу»[208] (підкреслення наше. – Д. Я.).

Висновок перший. 28 січня, як це випливає з відомих уже документів, було ухвалено щонайменше два варіанти «основного закону» УНР, нетотожні як за формою, так і за змістом.

Висновок другий. Кожна з двох конкуруючих груп усередині Директорії та уряду могла або спиратися на один з двох документів, або трактувати один із них на свій розсуд та смак.

Висновок третій. Паралельні ухвали Президії ТКНУ та самого ТКНУ лише зафіксували наявність двох нетотожних проектів державного устрою нової УНР. Перший – назвімо його «національно-комуністичним», – ґрунтований на принципах, викладених в Універсалі 28 січня, обстоювала група Винниченка. Другий, – назвімо його «націонал-демократичним» – був більш поміркованим, орієнтував своїх прихильників на створення такої-сякої, але все ж таки парламентської демократії.

Висновок четвертий. Незаперечним фактом залишається те, що Трудовий Конгрес ніколи більше не збирався, а ніяких відомостей про діяльність місцевих трудових рад та/або «представників правительства», які мали співпрацювати між собою, не існує. Так само відсутні будь-які свідчення про діяльність комісій ТКНУ

Висновок п'ятий. Ухвали ТКНУ питання про форму державного устрою УНР не розв'язали, а, навпаки, лише заплутали, формально обумовивши тим самим вкрай нестабільний характер нового політичного режиму.

Увечері 28 січня Винниченко від імені Директорії склав урочисту присягу про те, що вона «свято виконає доручену справу»[209]. З притаманним тільки йому цинізмом того самого дня він вмістив у своєму щоденнику такий запис: «Трудовий Конгрес другий день уже топчеться на пустому місці, не можучи розжувати питання про верховну владу. Одні хочуть, щоб ця влада належала Директори, а другі – Малому Конгресові. Особливо на останньому настоює «Чорномор», як називають в кулуарах М. С. Грушевського. Він має надію стати головою Малого Конгресу і вернуть собі незабутні часи Малої Ради. Цей заздрісний, нечесний дідок грає свою гру. Я нетерпляче чекаю його перемоги. Тоді я, нарешті, увільнюся від конфлікту з самим собою. Тоді я поїду до сонця, до зеленуватих хвиль, до тужної солодкої самоти. Тоді я буду жити серед нереальних, але більш дійсних людей, ніж ті, яких я бачу тепер».

Обравши членів тимчасових комісій, таких собі квазіпредставницьких інституцій, які повинні були теоретично готувати законопроекти в доручених їм ділянках державного будівництва та «контролювати і направляти діяльність Директорії й Ради Міністрів»[210], делегати мусили припинити засідання: радянські війська на деячих ділянках стояли на відстані 30 км від Києва. «Взагалі було видно, – читаємо у Мазепи, – що українська влада доживає останні дні в своїй столиці. Саме в цей час поспішно формувалися різні українські місії для виїзду за кордон. Цих місій було дуже багато. Разом з ними тоді виїхало за кордон немало політичних діячів, які за тих обставин напевно зробили би більше користи для свого народу, якби залишилися на Україні. Та все це, – із сумом пригадував мемуарист, – було дрібницею в порівнянні з тією загальною безпорадністю, що панувала в урядових колах. Ніхто не знав, яка політика Директорії, а про уряд Чехівського… вже й говорити не доводилося».[211]

Кінець кінцем, ТКНУ «через військові події мусів тимчасово припинити свою працю. Але треба думати, – писали автори «одчоту» про діяльність Конгресу, – що скоро наша Україна буде очищена від усяких банд і Трудовий конгрес знову збереться»[212]. Як завжди, вони гірко й тяжко помилилися. Цього не сталося до сьогодні.

Як з'ясувалося буквально наступного дня, обидва «основних закони» УНР-2 не були варті паперу, на якому були надруковані.

Причини того були лапідарні, лежали, як то кажуть, на поверхні – не бачити їх міг тільки той, хто не бажав їх бачити.

Наприклад, абсолютно неможливо було провести навіть квазілегітимні вибори до місцевих органів влади. Причини були різні – від відсутності паперу для друку бюлетенів до відсутності регламенту обрання та діяльності виборчих комісій. Насамперед у таких виборах було абсолютно незацікавлене політичне керівництво новопосталої Республіки. Міркування тут було доволі просте: такі вибори у випадку їх проведення могли поставити під сумнів перебування цих діячів на «керівних» посадах.