Читати книгу - "Зруйноване гніздо, Адріан Феофанович Кащенко"

дійшовши ж до левади, він спинився. З ним було двадцять кріпаків і

він, маючи надію захопити Галиного чоловіка, якщо той справді

наважиться йти на її поклик, розстановив кріпаків зараз там, де

кінчався очерет.

Справді, як тільки Демко, Іван та Гнат вибігли з очерету,

князівські кріпаки оточили їх цілим натовпом, та тільки побачивши у

запорожців шаблі, кинулися тікати до прикажчика.

- Пусти мою жінкуі - скрикнув Демко, добігши до прикажчика і

схопивши його за груди.

- Не пущу, вона завтра буде моєю жінкою, ти ж, харциз, втікач,

підеш на шибеницю! Хватайте його, хлопці, ззаду! - гукнув прикажчик до

кріпаків. - Валіть його на землю!

- Не хочу тебе рубати не узброєного... - говорив прикажчикові

Демко, одмахуючись шаблею од тих, що намагалися схопити його ззаду. -

А не пустиш по добрій волі, так буду рубати!

- Хіба так розмовляють запорожці? - почувся з-за Демка голос Петра

і важкий, мов довбня, та твердий, мов залізо, кулак старшого Рогози

впав на голову прикажчика.

Захрустіли в Галиного ворога кістки; кров порснула з нього носом,

ротом і вухами і, мов важкий сніп, впав він на землю, потягши за собою

й Галю, бо руки його прикипіли до її стану.

Демко підхопив свою, залиту кров'ю напасника, дружину, але вона

була непритомна, руками ж все тулила Миколку до свого серця.

- Галю! Галочко! Серце моє!.. Кохана моя зіронько!.. Обізвися...

Розплющи очі!.. - гукав Демко, бідкаючись коло дружини, та вона все не

озивалася і була бліда, як крейда.

Петро дав волю братові клопотатись біля своєї жінки, сам же зараз

почав порядкувати справою:

- Хто ще хоче покуштувати запорозького кулака? - звернувся він до

розтеряного натовпу кріпаків.

Охочих дивитись на кулак Петра після пригоди з прикажчиком не

знайшлося, і всі кріпаки з ляком поточилися од запорожця-велетня.

- Ведіть мене до хати прикажчика та глядіть: хто наважиться

тікати, того зараз же застрелю з пістоля! - сказав Петро до кріпаків

і, вийнявши з-за пояса свого великого пістоля, приміривсь, як буде

стріляти.

Лишивши біля дуба старого Гарабурду, а біля Галі - брата Демка,

Петро з рештою товаришів, не поспішаючись, погнав весь натовп кріпаків

поперед себе до хати прикажчика. Там він спитав, хто в прикажчика був

підручним, звелів йому одімкнути комори й стайню, назбирав налигачів і

шнурів і разом з товаришами поперев'язували всіх кріпаків, не тільки

тих, що були з прикажчиком, а навіть і тих, що спали по хатах.

Управившись з тим і довідавшись, що в прикажчика грошей було

обмаль, а всі гроші були в управителя в економії, Петро лишив

наглядати за пов'язаними Івана Балана, як тутешнього, сам же, взявши з

стайні восьмеро коней, поїхав ними з сімома товаришами та підручними

прикажчика до економії.

Іван, лишившись у слободі, зразу ж пішов до зимовника Луб'яного.

Старий козак і його дочка Ївга спали, нічого не відаючи про наскок

запорожців. Коли Іван постукав до них у вікно, у хаті прокинулися,

засвітили світло і впустили його у двері.

Чи розкаже ж хто, скільки там було дивовання й радощів! Старий

запорожець плакав сльозами, Ївга ж кидалася на шию то Йванові, то

батькові і вже згодом, опам'ятавшись, почала розпитувати, чи прибув

Галин Демко.

- Прибув, прибув! - одповів Іван. - Він бере її з собою на Буджак,

а я заберу тебе, Ївго, якщо твоя на те згода!

Дівчина з радощів і забула, що Іван їй стороння людина, і почала

цілувати його і в уста, і в чоло, і у невеликі чорненькі вусики.

Ніякого вагання не було. Луб'яний зразу почав складати своє

невелике збіжжя, а Івга почала бігати по хаті, дбаючи про харчі, і

через кілька хвилин, всі троє, з клунками на плечах пішли шукати Галю

і Демка.

Ті були вже в своїй хаті. Галя давно прочуняла, виплакалася

радісними сльозами на грудях у чоловіка і тепер заспокоєна збирала

решту свого пограбованого добра.

Галя та Ївга кинулися одна до одної. Разом вони страждали, разом

тужили, разом тепер і діждали великої радості.

- Іване!.. - звернулася Галя до брата, - чому б тобі не взяти Ївгу

за себе, як вона ще трохи підросте?

- Та вона сьогодні цілувала мене, - одповів весело Іван, - так

тепер уже повинна моєю нареченою зватись!

- Куди ж мені ще рости, Галочко? - весело говорила тим часом Ївга.

- Глянь: я вже така заввишки,

Як і ти!

Всі радісні й щасливі пішли з клунками до дуба, та вже на дорозі

згадали про Галиного діда Лантуха і пішли спитати його, чи не хоче й

він з своєю старою покинути зруйноване рідне гніздо та поїхати