Читати книгу - "Дивовижна одіссея Феді Кудряша, Владлен Олексійович Суслов"

наказу згорнули вітрила і засвітили ліхтарі на носі, на кормі і на грот-щоглі. Спробували стати на якір, але дна не дістали. Тоді поставили плавучий якір. Незабаром каравела поринула в сон, і тільки через кожні півгодини над океаном дзвеніла ринда. То відбивав склянки вахтенний матрос, що стояв біля ампольєтів — піщаних годинників.

Зрідка чулися сплески невидимих риб. Повний місяць проклав по океану сріблясто-білу доріжку. На обрії різко вимальовувалась темна лінія нічного неба.

Федя й Ніанг влаштувались на кормі. За постіль їм служив старий парус.

Ніч не принесла прохолоди. Було душно. Друзі мовчали, кожен перебував під враженням минулого дня. Кудряш спробував було заснути, та скільки не перевертався з боку на бік, сон не приходив. Знову й знову в його пам'яті зринали картини пережитого. Він думав про те, яка доля чекала б екіпаж галери, якби іспанцям удалося взяти її на абордаж. З голови не виходила погроза Дієго: не милувати нікого. А на галері ж були жінка, діти…

Правду кажучи, Федя щиро радів, що галера щасливо втекла від «Улюбленця Нептуна». Хлопцеві страшно було навіть подумати, яка почалася б різанина. Проста випадковість— штиль, а як це допомогло екіпажеві галери! Нехитра, що там казати, річ — весла, а проти них вітрила каравели виявились безсилими.

«А що, коли б на галері стояв двигун, хай навіть малосильний? З ним не страшні ні вітер, ні штиль. Галера могла б вільно маневрувати, заходити з будь-якого борту і розстрілювати каравелу, наче мішень… Ех, сюди б мені моторну шхуну, ту, що я бачив у Ялті,— мріяв Федя. — Тоді б я показав цьому розбишаці Дієго! Та ще команду підібрати з хлопців нашого класу: Ігоря Нечипоренка, Володю Макуху, Шурка Науменка… І Ніанг був би з нами… Одного кулемета на все вистачило б. Дати б чергу — та-та-та-та, і в Дієго, цього купця-пірата, одразу б жижки затрусились, в ту ж мить попросив би пощади… І в темряві не втік би — прожектори б швидко намацали.

І туман би не допоміг. Екран радіолокатора вказав би, де причаїлись розбійники… А був би в нас підводний човен! У-у-х! Хоч би такий, як я бачив з палуби «Івана Франка»!.. Авжеж, «Іван Франко»—оце корабель! Сила!»

Федині думки обірвав Ніанг. Він підштовхнув його ліктем під бік і злякано шепнув:

— Глянь, що це таке?

— Де? — підвівся на лікті Кудряш і завмер: все море, наче в чарівній казці, світилося, переливалось рожевуватим сяйвом. Федя не міг відвести очей. Десь він читав про світіння моря, та одна річ читати, а друга — бачити самому це дивовижне явище природи.

— Заспокойся, тут нічого страшного нема. Це так зване «живе світіння», — і, відчувши, що Ніанг все ще не розуміє, пояснив: — Воно буває не лише таке, як зараз, рожеве, а й голубе, зеленувате і іншого забарвлення. У морі живуть малесенькі тваринки інфузорії і молюски, їх ледве помітиш простим оком. Вони виробляють у своєму тілі особливу світну речовину…

Ніанг на знак згоди кивав головою, та видно було, що він нічого не зрозумів.

«Як би йому простіше розтлумачить?» — зморщив лоба Федя.

— У вас у лісі є світлячки?

— О, звичайно! Багато.

— Так от молюски й інфузорії світяться так само. Тільки в морі їх дуже й дуже багато. І всі вони зібрались докупи… Уяви собі, світлячків з усього лісу знесли в одну купу, як би вона світилася!

— Ага, зрозумів! — зрадів Ніанг. — Інфузорії і молюски — водяні світлячки.

Федя ще довго говорив про явище люмінесценції, та замовк на півслові, коли почув розмірене сопіння. Ніанг, підклавши руку під щоку, міцно спав.

Розділ дев'ятнадцятий
ДВОЄ БАРИЛ МАДЕРИ

Ранкове сонце ліниво підводилось над океаном, а сам він був схожий на величезний став. На гладкій сонній поверхні, мов у дзеркалі, відбивалась каравела. Все віщувало тривалий штиль. Похмурі й невдоволені тинялись матроси по кораблю.

Федю насторожила поведінка Педро. Він ходив від однієї групи до іншої і щось нашіптував морякам.

«Усе це неспроста», — не в жарт стривожився Кудряш. Його підозри підтвердив і Ніанг. Посланий Федею на розвідку, він розповів, що Педро намагається будь-що розпалити невдоволення серед матросів. Граючи на пристрастях, він не гребував нічим, тільки б підірвати авторитет Дієго, що й без того похитнувся за вчорашній день. Згадувались давні образи, капітанова несправедливість і жорстокість, поганий харч, невдача з галерою, загибель шістьох чоловік… Очевидно, Педро вирішив скористатися з настрою екіпажу і грати відкрито.

— А про тебе знаєш, що він говорить? — шепнув Кудряшеві Ніанг. — «Нам не щастить відтоді, як на борт потрапив цей хлопчисько…» І ще… ще він сказав, що ти чарівник, — очі в негра злякано розширились. — «Згадаєте мої слова: доки чародій на каравелі, добра нам не буде. Своїми чарівними паличками він наслав штиль».

— А що робить Гуго? Чомусь його не видно…

— Він у своїй каюті. На хвилинку вийшов, шепнув щось Педро і Альфонсо і сховався.

— Бачиш, який він хитрий? Сам лишається в тіні — ніби і я не я, і хата не моя. Все за нього роблять Педро і Альфонсо.

Біля бізань-щогли зібралося чоловік п'ять-шість матросів. У центрі стояв Педро. Спершу розмова текла спокійно і нічого не було чутно.

Та ось Педро підвищив голос:

— Про що ти говориш, Рікаредо! В мене на «Сан-Себастьяні» хіба такі були порядки! Кожен матрос ів іе ж саме, що й капітан. До людей я ставився по-людськи, а не так, як цей Кривий. М'яса було стільки, скільки твоя душа забажає,— їж досхочу.

— Ото райське було життя! — прицмокнув губами Рікаредо. — Мені б там з тобою поплавати, Педро.