Читати книгу - ""Головний полудень", Олександр Ісаакович Мірер"

Цієї миті я. побачив на кабіні ваговоза, що стояв найближче до воріт, Десантника з гвинтівкою. Він сидів спиною до радіатора. Коли я протиснувся між машинами, він зробив красномовний жест: геть звідси! З його чобіт капала вода. Він погрозливо підняв гвинтівку — я відскочив і, пригинаючись, пробіг довкола майданчика до паркана й поліз на пагорб.

Тут схил круто здіймався вгору, тому бетонні ланки паркана нагадували драбину з чотириметровими східцями. Під нижньою частиною кожної ланки лишалася клинувата щілина, присипана піском. Далі по схилу маячіла постать із гвинтівкою напереваги. Я дочекався хвилини, коли вартовий повернувся спиною і пішов угору, підскочив до паркана, підпірнув, опинився на тому боці й відразу ж плюхнувся обличчям у молоді лопухи. Перший Десантник піднявся на кабіні. Він постояв і сів, гупнувши чобітьми. Я кинувся нагору, до найближчого будинку. Крики долинали згори, хвилями. Спершу скрикує один, потім кілька голосів, потім суворий чоловічий окрик — і тиша. Після тиші через нерівні проміжки часу все повторювалося.

Я пробіг до будинку, обігнув його по бетонному борту фундаменту, мимо дверей чорного ходу, і висунувся за ріг. Нікого. Зовсім близько жіночий голос кричав: “Господи, що ж це?”, і здушений чоловічий голос: “За яким правом…”, і владні, ревучі крики: “Лицем уни-с-с! Руки за гол-лову! Лежати!” Тримаючись за ринву, я дивився на дальший ріг, за яким тепер була тиша, і відразу ж новий окрик і безжалісна команда: “Руки за гол-лову! Ле-ежати!” І ще. І ще. І гучний ляскіт удару.

Я відповз за ріг. Озирнувся. Новий звук наростав і поволі заповнював свіже надвечірнє повітря. Забряжчали у вікнах шибки. Мені здалося, що виє і бряжчить у мене всередині від страху й самотності. Звук став оглушливим, і, не тямлячи себе, я вскочив у двері — вони пищали й ходили ходором, — і зненацька все стихло. А переді мною була скляна стіна вестибюля. Вона виходила на протилежний бік будинку. Дуже близько від стіни стояв корабель пришельців. З-під широкої плити ще вилітали струмені пилу, він осідав погойдуючись. Крім нього, я міг бачити тільки небо. Я подумав, що не хочу нічого бачити, й цієї секунди з-за корабля поповзла вгору сіра ї зелена пелена, почали здійматися кущі, біла смуга доріжки, чорний диск клумби. Неба не стало видно. Це корабель поставив навколо себе захисне поле, як і в яру.

Поле немовби вигнуло простір перед скляною стіною. Тепер я бачив майданчик справа. На ньому тісно, як колоди на плоту, лежали люди. Обличчями вниз. Їх було чоловік сто, у всіх руки закладені за потилицю. Над ними, спинами до мене, стояла ріденька шеренга Десантників — самі чоловіки, з пістолетами й гвинтівками напоготові. Коли хтось піднімав голову або скрикував, Десантники підскакували до нього, били ногами чи прикладами. Зліва, з-за корабля, безперервно підводили нових — підтюпцем, з руками, вивернутими за спину. Швиргома вкладали упритул з іншими. Перш ніж я опам’ятався, вклали чоловік десять. Я отямився, коли підвели й швирнули на землю худого, окатого Десантника, якого я першим побачив на шосе.

Що коїться, це вони своїх! Он касирка з універмагу плаче й намагається скинути черевика з відірваним підбором… А ось і Нелку притягли й горланять на неї: “Рук-ки за голову! Лежати!”

Я пробіг порожнім вестибюлем ліворуч і побачив, звідки їх тягнуть. Із черг. Акуратно один за одним стояли ланцюжки Десантників, як у черзі по квитки в кіно. Три черги, і в кожній, напевно, чоловік по п’ятдесят чи й більше. Крізь скло важко було розгледіти — всередині захисного поля все виходило вигнуте, спотворене, особливо скраю майданчика. Та я розгледів, що середня черга тяглася до сивого — Лінії вісімнадцять. Він стояв обличчям до черги, тримаючись витягнутими руками за зелений стовп. Десантники спокійно один за одним підходили до стовпа, виймали “мікрофони” й відразу, як від удару, підгинали ноги й падали на руки задньому. Той тримав, а збоку підскакував дебелий Десантник і відводив удареного, викручуючи йому руки на ходу. Задній, звільнившись, сам підходив до стовпа і теж падав. А дебелі без упину снували між чергами. Хапали, викручували, тягли. Їх було багато, бо в двох бічних чергах діялося те саме. Там Десантники підходили не до зеленого стовпа, а до зелених ящичків у руках Кисельова й Потапова. Бічні черги посувалися повільніше, але так само неухильно, спокійно. Без страху. Неначе не бачачи, що їх чекає: непритомність, викручені руки, і лицем у землю або на бетон. А ось їх уже кладуть просто на клумбу…

Високий рудочубий парубок увесь час міняв Кисельову й Потапову зелені ящички.

Директор телескопа професор Бистров теж стояв у черзі, я впізнав його по чорній шовковій шапочці. Він добродушно всміхався. І раптом на майданчик вибіг його пес, що заніс бластер від корабля. І став у чергу! Тоді професор задріботів до сивого, показав на собаку. Сивий різким, сердитим рухом штовхнув його без черги. Професора відвели двоє здорованів, не заломлюючи йому рук, посадили осторонь. Хтось підійшов до пса, і він кивнув — я сам бачив! — і вийшов із черги. Кинувся праворуч, до Десантників, які стерегли лежачих… Там уже набралося сотні три, вони лежали рядами, і стояло безугавне виття і гуркіт. Деякі намагалися сісти, кричали, вартові стрибали як скажені й дедалі частіше стріляли над головами. І собака носився між рядами й бив корпусом тих, хто сідав… Вія одразу навів лад, тільки надто вже страшно стало дивитися, Я мало не збожеволів. Я ж не знав, що людина нічогісінько не пам’ятає, коли Десантник із неї висаджується. Я думав, хоч трохи повинна пам’ятати. А оці нещасні люди! Багато хто з них ще зранку носив у собі Десантника, і раптом — вечір, стрілянина й удари чобітьми. Опісля я дізнався, що ніхто з них не бачив черг до “посередників”. Точніше, не пам’ятав. Їх били, штовхали й горланили страх як, але змусили всіх лежати вниз обличчями. І, мабуть, так було краще. Побачили б вони черги — напевно б збожеволіли.

Я зовсім уже збожеволів, аж тут з’явився заєць Дев’ятикутник. Вій клубком прокотився під ногами, підстрибнув до стовпа, і вся черга