Читати книгу - "Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький"

Вийшов Гу­ко­вич і зап­ро­сив ба­тю­шок до сто­ло­вої на чай та на швид­ку за­кус­ку.

- От за це спа­сибі! Чай ніко­ли не шко­де, - обізвавсь бур­тянський па­но­тець.

Сиві ко­роткі та цупкі, як дріт, і не­на­че посічені ко­си лед­ве зміща­лись під йо­го ка­ми­лав­кою й усе ви­ла­зи­ли з-під неї на по­ти­ли­цю, не­на­че хотіли піднять уго­ру й ски­ну­ти з го­ло­ви ту при­ти­чи­ну для їх, мов цупкі пру­жи­ни. Отець Си­ме­он жва­во підвівся з крісла й пішов за Андріяном Ки­ри­ло­ви­чем. Слідком за ним не­на­че побіг мо­ло­дий отець Лад­ковський, а за ним лед­ве поч­ва­лав ста­рий про­то­поп. В світлиці знов по­чу­лась го­лосніша роз­мо­ва, кот­ра бу­ла сти­ши­лась з приїздом по­важ­них осіб.

Поки ба­тюш­ки на­пи­лись чаю та за­ку­си­ли на шви­деньку ру­ку, Ме­ла­сю приб­ра­ли до вінця. Андріян Кирилович ви­ря­див їх до церк­ви, а сам вий­шов до світлиці, щоб поб­ла­гос­ло­вить до вінця доч­ку.

Усі гості вста­ли з місця. Уся­ко­вих гос­тей з'їха­лось чи­ма­ло. Ме­ла­ся наз­би­ра­ла та­ки чи­ма­ло свідків своєї весільної сла­ви, так що во­ни аж не по­тов­пи­лись в світли­цю.

Незабаром з кімна­ти од­чи­ни­ли настіж обидві по­ло­вин­ки две­рей. Ме­ла­ся всту­пи­ла в гос­тин­ну вся в біло­му: в чу­довій білій лис­нючій шов­ковій сукні, в дов­го­му сер­пан­ку, з однією ве­ли­кою тро­ян­дою на кор­сажі се­ред зе­ле­но­го лис­тя. Во­на ніби побільша­ла й пок­ра­ща­ла. Од ви­со­ко­го вінця з розкішної ко­си на чо­ло­поч­ку го­ло­ви й од зу­мис­не зроб­ле­них ви­со­ких за­каб­луків во­на по­ви­ща­ла й ста­ла ніби по­важніша. Лю­ба й Таїса Андріївна доб­ре зна­ли усі по­таємні спо­со­би прик­ра­шу­ван­ня. Во­ни навіть по­забілю­ва­ли усі дрібненькі цят­ки та плям­ки на Ме­ла­си­но­му ви­ду.

Жених зир­нув на свою мо­ло­ду й, оче­ви­дяч­ки, був за­до­во­ле­ний нею. Він побіг на­зустріч, взяв її під ру­ку й повів до об­разів, котрі ле­жа­ли на ко­син­чи­ку в кут­ку. Батько й ма­ти поб­ла­гос­ло­ви­ли мо­ло­дих і про­ве­ли їх на ґанок. В ма­тері взру­ши­лось сер­це так, що во­на зап­ла­ка­ла і втер­ла сльози хус­точ­кою. Поїзд ру­шив до церк­ви. В церкві мо­ло­дих стріли чо­ти­ри па­нотці з хрес­та­ми. Ни­кон стрів їх го­лос­ним та гуч­ним кон­цер­том. Се­ля­ни стов­пи­лись та стісни­лись в церкві так, що па­нам труд­но бу­ло й про­тов­питься на се­ре­ди­ну церк­ви. На цвин­тарі й ко­ло бра­ми зібра­лось сли­ве усе се­ло. Яків Ки­ри­ко­вич та сусід Гу­ко­вичів мо­ло­дий Юр­чен­ко дер­жа­ли вінця над Ме­ла­сею на­пе­ремінку.

Молоді вий­шли з церк­ви се­ред та­ко­го на­тов­пу, яко­го не бу­ває на вінчанні навіть і в Києві, не­на­че то вінча­лась якась ви­со­ка осо­ба. Го­ди­на ду­же спри­яла це­ре­монії. Зран­ку бу­ло тро­хи за­до­щи­лось, але не­за­ба­ром над­ворі ви­по­го­ди­лось. Зем­ля бу­ла вог­ка. По­ро­ху на шля­ху не бу­ло. Май­ське сон­це об­ли­ва­ло надз­ви­чай­но яс­ним срібним світом і па­ра­до­вий поїзд, і на­товп панів та се­лян, і юр­би дівчат в квітках та стрічках, не­на­че й во­ни приб­ра­лись на пан­ни­не весілля й бу­ли ладні заспівать весільних пісень. Са­мий поїзд був ве­се­лий. Май­ське сон­це, май­ська кра­са не­ба й землі зак­ра­си­ла й зве­се­ли­ла і поїзд, і всіх. Ме­ла­ся аж ся­ла од ра­дощів, ве­се­ленько див­ля­чись з фа­ето­на на ве­се­лу юр­бу се­лян, на ве­селі ви­ди своїх гос­тей, на приб­ра­них в квітки та стрічки дівчат, мов на своєму тріумфі.

Слідком за мо­ло­ди­ми ко­тивсь фа­етон, в кот­ро­му сиділа Ліда з мо­ло­дою пан­ною, Нас­тею Юр­чен­ко­вою, а про­ти їх в пе­ред­ку сидів Яків Ки­ри­ко­вич та бо­ярин Юр­чен­ко, мо­ло­дий дідич, близький сусіда, круг­ло­ви­дий та пле­чис­тий з чор­ни­ми дов­ги­ми ву­са­ми. Яків Ки­ри­ко­вич гля­нув на Ліду. Лас­ка­вий пог­ляд її чи­ма­лих очей сип­нув на йо­го, ніби теп­лим промінням, не­на­че май­ське сон­це. Пишні, ви­разні чер­воні Лідині ус­та за­пи­ша­лись, очі на­че зай­ня­лись. В мо­ло­до­го хлоп­ця не­са­мохіть май­ну­ла чу­дер­нацька гад­ка та дум­ка, що од вінця їде не Ме­ла­ся, а Ліда, і він си­дить в фа­етоні з нею, ніби з своєю тільки що повінча­ною мо­ло­дою. Йо­му нес­подіва­но уяви­лась Ліда, уся в біло­му, в хви­лях біло­го весільно­го уб­ран­ня: в сер­пан­ку, в вінку з біло­го виш­не­во­го цвіту на го­лові, з білою тро­ян­дою на гру­дях, уся в біло­му, об­си­па­на сріблис­тим май­ським сяй­вом.

«Яка б во­на бу­ла пиш­на в весільно­му уб­ранні з її ма­то­вим білим кольором ли­ця, з чор­ни­ми рівни­ми брівка­ми та тем­ни­ми оч­ка­ми!» - по­ду­мав док­тор.

І в йо­го нес­подіва­но май­ну­ло ба­жан­ня, щоб він от те­пер сидів з нею по­руч в цьому весільно­му поїзді, щоб він з нею вер­тав­ся од вінця. І ця дум­ка бу­ла для йо­го приємна. Але він зир­нув на фа­етон, де сиділа мо­ло­да а йо­го бра­том, і… зга­дав за при­ти­чи­ну своїм нес­подіва­ним мріям. Він важ­ко зітхнув.

Поїзд вко­тив­ся в подвір'я. Мо­ло­дих зостріли батько й ма­ти на ґанку й привіта­ли їх. Ме­ла­ся увійшла в світли­цю з дов­гим по­че­том, з си­лою неп­ро­ха­них гос­тей, не­на­че яка-не­будь ко­ролівна або царівна. Довгі сто­ли в залі і в сто­ловій бу­ли зас­те­лені. Усе бу­ло на­ла­год­же­но для снідан­ня. Слу­ги ви­нес­ли на підно­сах шам­панське. Усі гості й ро­дичі заб­ра­ли чар­ки й поз­до­ров­ля­ли мо­ло­дих, ба­жа­ючи їм щас­тя-долі й дов­го­го віку. Ма­ти про­ха­ла гос­тей сідать за сто­ли. Ста­рий про­то­поп став пе­ред об­ра­зом і ста­ре­чим, лед­ве чут­ним го­ло­сом про­чи­тав мо­лит­ву. Ха­зяй­ка по­са­до­ви­ла ба­тю­шок по­руч з мо­ло­ди­ми. За­веш­та­лись слу­ги в білих ру­ка­вич­ках. Пот­ра­ви по­да­ва­лись за пот­ра­ва­ми. Снідан­ня бу­ло ба­га­те. Стра­ва бу­ла чу­до­ва. В ви­нах гості аж збит­ку­ва­ли. Тек­ля Опа­насівна вис­та­ви­ла замість снідан­ня та­кий ба­га­тю­щий обід, що за­ло­ми­ла міських бур­жу­азок, Таїсу Андріївну Сват­ковську та Лю­бу. На по­ло­вині обіду в гор­ни­цю ввійшов ре­гент Ни­кон, вхо­пив­шись на ході обо­ма до­ло­ня­ми за го­ло­ву по обид­ва бо­ки проділя, щоб приг­ла­дить ку­че­ряві ва­сильки. За ним по­си­па­лись, ніби овеч­ки в отарі, хлопці то в жу­пан­ках, то в піджа­ках, попідпе­ре­зу­вані зе­ле­ни­ми та чер­во­ни­ми по­яс­ка­ми. Півча ста­ла ко­ло две­рей. Ни­кон за­ма­хав обо­ма ру­ка­ми, ніби пти­ця затріпа­ла кри­ла­ми, з та­ким зав­зят­тям, не­на­че він ма­хав ціпил­ном на то­ку. Півча гук­ну­ла: «Гу­ляв чу­мак на ри­ноч­ку». Гості за­мовк­ли. Га­лас роз­мо­ви сти­шив­ся в од­ну мить. Півча співа­ла пісню за піснею, без­пе­рес­тан­ку. Неп­ро­вор­ний та не­во­руш­кий Ни­кон пож­вавішав, не­на­че на­би­рав­ся па­лу й жва­вості од співів.

Час уп­ли­вав швид­ко та хут­ко. Вже сон­це ста­ло на вечірньому прузі. Гу­ко­вич сха­ме­нув­ся й за­ува­жив, що вже час поспішать з дов­ги­ми це­ре­моніями. Слу­ги за­веш­та­лись ще швид­ше. Гості ніби ха­па­лись, по­ра­ючись ко­ло вин. На­решті ба­тюш­ки підве­лись за доз­во­лом ха­зяй­ки, бо ха­па­лись до­до­му на ве­чер­ню в неділю. За ни­ми й другі гості ру­ши­ли з-за столів. Півча зник­ла. Ме­ла­ся вий­шла до своєї кімна­ти, щоб пе­ре­дяг­тись в до­ро­гу. Тро­хи пе­ре­го­дя во­на увійшла до гос­тей в гар­ненько­му зви­чай­но­му уб­ранні. По­да­ли до ґанку