Читати книгу - "Над Чорним морем, Нечуй-Левицький"

був схо­жий на який­сь фан­тас­тич­ний ста­ро­давній за­мок, по­де­ку­ди роз­ва­ле­ний. А ви­со­ко в небі бли­ща­ли ясні зорі, як діаман­ти, роз­си­пані по чор­но­му ок­са­миті. Вог­ке повітря повіва­ло з мо­ря і об­ли­ва­ло Са­ни­не га­ря­че ли­це. Яке щас­тя на­ли­ва­ло її сер­це! Яка со­лод­не­ча, яка радість ли­лась в її ду­шу, спа­да­ла на сер­це! В фан­тас­тич­но­му світі да­ле­ко­го сяй­ва во­на тільки не­на­че ба­чи­ла ве­ликі ясні очі, гострі, освічені ду­мою. Са­ня по­чу­ва­ла, що в той час од­на лю­бов, од­но щас­тя світить в її серці: то гріє її теп­лом га­ря­чо­го півдня, то ніби про­хо­лод­жує ро­сою розкішної півден­ної ночі. Усі ду­ми, усі заміри, усей сму­ток - усе те не­на­че пе­рес­та­ло жи­вотіти, не­на­че за­летіло десь за синє мо­ре.

«Ноче моя теп­ла! Які ти для ме­не роз­ли­ваєш роз­коші, які ча­ри!» - ду­ма­ла Са­ня, див­ля­чись на фан­тас­тич­ну кар­ти­ну ночі.

І ве­се­ло ди­ви­лись на неї зорі з не­ба, не­на­че сміялись своїм ми­га­ючим світом. Ве­се­ло засміялось рум'яне не­бо на сході, ве­се­ло заг­ра­ло схо­дя­че сон­це в сизій імлі над мо­рем. Жи­вот­тя її сер­ця не­на­че зли­лось до­ку­пи з розкішною півден­ною ніччю і з по­езією півден­но­го ран­ку над Чор­ним мо­рем.

Вже сон­це підби­ло­ся вго­ру над мо­рем. Вже си­зий ту­ман зняв­ся з мо­ря, звив­ся, як біле пок­ри­ва­ло, й підняв­ся в синє не­бо, і тоді сон зміг Са­ню, сон міцний, яким сплять мо­лоді щас­ливі лю­де.

Другого дня, вже як сон­це сто­яло на за­ході, Фе­сен­кові при­нес­ли лист, пе­рес­ла­ний че­рез міську пош­ту. Він розірвав кон­верт. Лист був ко­ро­тенький і на­пи­са­ний яки­мись чуд­ни­ми ку­че­ря­ви­ми бук­ва­ми. Оче­ви­дяч­ки, лист був анонімний. В то­му листі бу­ло на­пи­са­но: «Ми­лий до­ро­гий Фе­сен­ку! Люб­лю те­бе, як ду­шу, і вми­раю за то­бою. Ти ме­не доб­ре знаєш. І я знаю доб­ре, що й я тобі тро­хи спо­до­ба­лась. Бу­ду те­бе жда­ти сьогодні вве­чері в дев'ятій го­дині на Ма­ло­му Фон­тані. Про­ти скелі Ка­пу­ци­на на бе­резі ле­жить плис­ко­ва­тий камінь. Там ти ме­не знай­деш, і ми нап'ємо­ся в цей вечір щас­тя. Як не при­бу­деш до ме­не, то я втоп­лю­ся в морі й за­па­губ­лю свою ду­шу. Твоя навіки Н.Н. Не зву се­бе на ймен­ня, бо­юся. Ча­сом на пошті роз­пе­ча­та­ють мій лист і дізна­ються, хто я».

«Це ж Са­ня пи­ше. Вми­рає за мною. А що? зо мною не­ма жартів. Терпіла, терпіла та й не втерпіла, як і другі пан­ни, що ко­ха­лись зо мною. А що? Ага! Зад­ра­ла кир­пу пе­ре­до мною, та дурнісінько!» - ду­мав Фе­сен­ко і, вхо­пив­ши циліндер та зон­тик, про­жо­гом по­летів на трам­вай.

«Сяду на трам­вай. Вже по­ночі, і ніхто з знай­омих арис­ток­ратів не вгля­дить ме­не, що я їздю трам­ваєм, а не екіпа­жем», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

Вже над­ворі зовсім смерк­лось, як Фе­сен­ко приїхав на Ма­лий Фон­тан. Над мо­рем по­де­ку­ди по стеж­ках ни­ка­ли та блу­ка­ли лю­де, ніби темні си­лу­ети. Фе­сен­ко бігцем біг до скелі Ка­пу­ци­на, аж чуб в йо­го став мок­рий. На бе­резі не бу­ло й жи­вої душі.

«От і доб­ре! Не­ма ніко­го. Публіка розб­ре­лась. Ой, ко­ли б швид­ше знай­ти той плис­ко­ва­тий камінь! А от і камінь, а на ка­мені мріє якась тем­на пос­тать. Са­ня! во­на!» - аж крик­нув Фе­сен­ко. Йо­го сер­це роз­горілось, він прос­тяг ру­ки до Сані.

Під йо­го ру­ка­ми за­ше­лестіло лис­тя.

- Що це за ди­во! - крик­нув Фе­сен­ко.

Він при­ди­вив­ся, по­ла­пав ру­ка­ми: на ка­мені ле­жа­ла куп­ка су­хо­го зілля. Пев­но, няньки на­ло­жи­ли, гра­ючись з дітьми.

Фесенко по­ла­пав ру­ка­ми й тільки ро­та роз­зя­вив. Він не йняв віри своїм очам.

«А де ж Са­ня? Мо­же, во­на опізни­лась?» - по­ду­мав Фе­сен­ко.

Він тер­нув сірни­чок, гля­нув на го­дин­ник: вже бу­ла по­ло­ви­на де­ся­тої го­ди­ни.

«Чи не вто­пи­лась ча­сом в морі? Мо­же, жда­ла ме­не, жда­ла та й шу­бовс­ну­ла з скелі в мо­ре», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

Він надійшов над самісіньку кру­чу, гля­нув униз: нічо­го не бу­ло вид­но, тільки хвильки лисніли про­ти за­хо­ду під ске­ля­ми.

«От бу­де сла­ва, як Са­ня вто­питься че­рез ме­не! За­го­во­рять усі в Одесі. Мож­на бу­де над­ру­ку­вать в га­зе­тах. Са­мо­му ніяко­во сла­ти в ре­дакцію… Дам три кар­бо­ванці Се­лаб­ро­сові, то це ле­да­що за усе на­пи­ше, - ма­рив Фе­сен­ко, пог­ля­да­ючи на мо­ре. - А мо­же, во­на пок­ла­ла цю тра­ву, щоб схо­ва­ти в йо­му до ме­не лист? Гм… гм…» Фе­сен­ко об­ла­пав су­хе зілля. Все­ре­дині нічо­го не бу­ло. «Якась містифікація! Хтось ме­не ду­рить!» - по­ду­мав Фе­сен­ко.

«Догадуюсь, чиє це діло! Це ро­бо­та Ко­маш­ко­ва. Пот­ри­вай же, бу­деш ти пам'ятать і за Са­ню, і за цю шту­ку», - ду­мав Фе­сен­ко.

Він шпур­нув зілля в мо­ре і ти­хою хо­дою пішов на­зад до станції.

«А мо­же, це чиїсь жар­ти? Жар­ту­вав же не раз і я з дівча­та­ми на усякі спо­со­би, - ду­мав Фе­сен­ко, - пи­сав же до од­ної, що повішусь в місько­му сад­ку, як не вий­де до ме­не…»

Послала анонімний лист в місто пош­тою до Фе­сен­ка не Са­ня, а шту­кар­ка Хрис­ти­на, що зна­ла за все.

Таку містифікацію во­на з нудьги ро­би­ла не од­но­му Фе­сен­кові…

Вернувшись до­до­му, Фе­сен­ко вглядів на столі дру­гий лист, прис­ла­ний по го­ро­дянській пошті. Він роз­гор­нув лис­та й по­ба­чив свої власні анонімні ут­во­ри з не­ве­лич­кою при­пис­кою.

«Штука не вда­лась! Вга­да­ли ка­посні, хто по­си­лав їм ці лис­ти. І хто ж би то оце вер­нув мені лис­ти? Ста­ра Нав­роцька пой­ме віри цим лис­там і не схотіла б їх вер­тать по моєму ад­ре­сові. Ста­рий Нав­роцький не­зу­гар­ний до та­ких жартів. Та во­ни й мо­го ад­ре­са не зна­ють. Це ро­бо­та Ко­маш­ко­ва та Са­ни­на. Ко­маш­ко знає мій ад­рес… Пот­ри­вай же! Я ж тобі од­дя­чу! Я те­бе з'їм без солі!»

- Вб'ю те­бе! Підко­паю під то­бою яму, і не я, а ти впа­деш у цю яму, - го­во­рив вже го­лос­но Фе­сен­ко. - Са­ню моя! зо­ло­то моє! як я те­бе люб­лю! Я ла­ден од­да­ти усе на світі за твій обнімо­чок, за один твій поцілу­нок. З інши­ми я жар­ту­вав без ко­хан­ня, а те­бе ко­хаю щи­ро, га­ря­че, ко­хаю без міри!

Од то­го ча­су Фе­сен­ко по­чав об­го­ва­рю­ва­ти та су­дить Ко­маш­ка, де тільки бу­ло мож­на… Од­но­го ве­чо­ра на бульварі за сто­ли­ком в ко­фей­ні він уг­лядів ки­ши­невсько­го ди­рек­то­ра й кру­жок інших ди­рек­торів, що поз'їжджа­лись в Одес на про­гу­лян­ня. Він присів до їх і на­ки­нув на ре­пу­тацію Ко­маш­ко­ву пок­ри­ва­ло чорніше од чор­ної ночі… Анонімні лис­ти на Ко­маш­ка по­летіли і по вищій інстанції…

VIII

Через кілька день Му­раш­ко­ва зап­ро­си­ла Са­ню до сво­го но­ме­ра. Во­на діста­ла з Оде­са лист на свій ад­рес, але для пе­ре­дан­ня Сані. Са­ня роз­гор­ну­ла лист. Лист був од Ко­маш­ка.

«Олександро Ха­ри­тонівно! - пи­сав до неї Ко­маш­ко. - Пи­шу до Вас лист, бо не маю надії стріну­ти вас