Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

Чендлер усміхнувся. Його слова справді прозвучали егоїстично — відкласти увесь захід через те, що має інші плани.

— Це егоїстично, але я не збираюся проґавити таку важливу подію, як твоє перше причастя, через те, що у мене розслідування.

— Що там накоїли?

— Ми поки не впевнені. Він не покаявся у своїх гріхах. Ми навіть не змушували його покаятися в гріхах. Але зробимо це, — додав чоловік рішуче, неначе переконував свою доньку, що здатний на це. — Навіть якщо меса не відбудеться в неділю, вона відбудеться іншим разом.

— То це частина Господнього плану?

— Лише Бог може тобі відповісти.

На доньчине обличчя повернулася усмішка, а склянка спорожніла, тож Чендлер легенько підштовхнув малу до спальні. За кілька секунд вона повернулася до свого телефона, великі пальці викреслювали на сенсорному екрані божевільні візерунки, оновлюючи статус за допомогою якомога меншої кількості слів. Нескладно було побачити, що дівчинку вабить широкий поганий світ з іншого боку цієї дірки в живоплоті. Це непокоїло Чендлера. Непокоїло, що доньці спаде на думку ідея поїхати жити до матері в Порт-Гедленд. Якщо так станеться, він не знав, чи зможе — чи захоче — зупиняти її.

24

Ранок приніс із собою звичну тугу за нормальною кількістю сну. Виповзши з ліжка, Чендлер пішов ще до того, як будинок завирував.

Коли він прибув до відділка, за стійкою зі звичним незграбним на перший погляд виглядом тіснився Джим, голосно гупаючи одним пальцем по клавіатурі. Чендлер кивнув на знак вітання, а його колега тицьнув пальцем у затильну частину контори. Мітч, омитий флуоресцентним світлом, опустив голову і не зважав на сержантову появу.

Чендлер підійшов до кабінету. Він сумнівався, що Мітчелл повідомить йому останні деталі, але його обов’язком було запитати. Підійшовши ближче, чоловік зрозумів, що інспектор не вивчав зосереджено папки перед собою, а тихенько говорив по айфону. Чендлер нишком наблизився до дверей, сподіваючись підслухати новини щодо їхньої справи.

— Просувається, — сказав Мітч, а потім замовк. Чендлер збагнув, що він не віддає наказів, а бесідує з кимось. — Ні, я їх ще не бачив, а хіба мав би? Я приїхав сюди працювати.

Сержантова совість наказала йому відійти від дверей, але хтось у слухавці виписував Мітчеві на горіхи, — занадто добре, щоб від такого відмовлятись.

— Ні… так, я не проти вже готових дітей. — Дивна заява. Мітч, мабуть, теж так вирішив, підвів після цих слів погляд і помітив за дверима сержанта. Вперше за час свого повернення Ендрюс мав знервований вигляд, його кінцівки смикалися, знову перетворюючи свого господаря на збудженого цибатого підлітка, якого пам’ятав Чендлер. Підлітка, який знав, що таке емпатія і співчуття.

У слухавці пролунало гучне й наполегливе шипіння, співрозмовник залишався на зв’язку. Чендлер почекав, поки Мітч відреагує на його присутність і повернеться до розмови, але той застиг, і приглушене електронне скреготіння у слухавці гучнішало.

Нарешті Мітч озвався.

— Поговоримо пізніше, — буркнув він у телефон і поклав слухавку. Коли інспектор відклав телефон, до нього швидко повернулася авторитарність. — Слухаю?

— Добрий ранок, — привітався Чендлер.

— Справді? — насупившись, озвався інспектор і потер долонями обличчя, підкреслюючи, що не спав до світанку.

— Знайшли щось уночі?

Крива посмішка натякала на успіх. Але Мітчеві недостатньо було такої незначної відповіді. Похапцем оглянувши захаращений стіл, він показав мішечок для доказів.

— Подивіться.

Це був клаптик паперу, схожий на ті, які Чендлер знайшов у повітрі над згарищем, але, схоже, цей шматочок особливо добре зберігся: чоловік розпізнав на ньому перелік написаних від руки слів із заголовком «згадані на початку».

— Це з місця злочину, — пояснив Мітч, стверджуючи очевидне. — Ми намагаємося дізнатися, чи це перелік людей, яких він убив.

— Усі вони є у переліку зниклих людей?

Мітчева усмішка на мить розтягнулася ширше.

— Дехто. Ми перевіряємо.

— Скільки?

— Ще зарано щось стверджувати.

— Отже, це може бути перелік чого завгодно. — Чендлер почав звикати заливати пожежу водою.

— Просто ми поки що не знайшли зв’язків, сержанте. Ймовірні жертви походили з різних куточків країни.

— Вам слід було викликати мене, — нагадав Чендлер.

Відповідь була різкою:

— Тепер ви знаєте, як це.

— Я гадав, ми вирішили не бути дріб’язковими.

— І не будемо, але вам треба проводити час з отією своєю родиною.

— Як це вас стосується? — здивувався Дженкінс.

Мітч заплющив очі.

— Просто схоже, наче ви здебільшого стирчите тут, панькаючись із відділком.

— У мене гідна команда.

Мітчелл скривився.

— На Луку ще можна покладати якісь надії, але Таня застара, Джим затупий, а Нік… ну, він не припиняє патякати, немов хоче вибовкати все, що приходить йому в голову.

— Він стане непоганим офіцером.

— Можливо, якщо заткне пащеку і дозволить своїм мізкам трохи подумати.

Сказавши це, Мітч заховав свій мобільник у кишеню й повернувся до ноутбука.

— То що робиться сьогодні? — поцікавився Чендлер.

— Я збираюся повідомити про знайдений перелік обом нашим підозрюваним. Побачимо, що нам вдасться розбурхати. Хтось навмисно влаштував ту пожежу. Ми знайшли пляшку газу, із тих, що беруть із собою в кемпінги, під’єднану до понівеченої батарейки. Навмисно і заздалегідь обдумано, не надто розумно, але досить ефективно.

Чендлер дивився з комірчини для запису, як Мітч по черзі прочитав перелік обом підозрюваним. Імена, вік, місця народження трьох людей, яких вони знайшли в базі зниклих безвісти. Ніхто й оком не зморгнув. Потім інспектор спробував прочитати опис, але знову нічого не досяг. Не отримуючи жодної реакції, Мітч щоразу копав глибше, оприлюднював імена батьків, братів, сестер і коханих, закидав гачок, щоб змусити їх зрозуміти, що вони накоїли. Він позбавляв їх простору, нахиляючись так близько, що Чендлер насторожувався, чи не нападуть вони, та щоразу, коли сержант підводився, щоб вийти з комірчини, Мітч відсувався назад; можна було подумати, що він грається з ним, а не з підозрюваними. Попри свою тактику натиску інспектор вийшов ні з чим — обидва підозрюваних притримувалися своїх версій подій, заявляючи, що невинні. Обидва ніколи не чули про цих людей, обидва хотіли опинитися на свободі.

Витративши на кожного з них по годині, Мітч вилетів із кімнати з розчарованим виразом обличчя.

— Нічого нового? — поцікавився Чендлер, коли Таня взялася вимикати обладнання. Їм залишалося лише ще раз передивитися докази, вирушити до хижі або знайти свідків, які змогли б підтвердити, що бачили Гіта чи Ґабрієля на місці зникнення.

— Як гадаєш, він їх грабує? — запитала Таня, коли вони вийшли з комірчини.

Чендлер повернувся до неї.

— Ти про що?

— Викрадає їх, катує, змушуючи видати всі подробиці, а потім обчищає їхні рахунки?

— Нічого з того, що ми бачили, не вказує на фінансовий мотив. Очевидно, що жоден із