Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

Як і шістдесят років тому, він був допитливий і захоплений життям, мов цуценя.

— Вони розгнівалися через ту штуку з першим причастям, — почав батько.

— Месу, — поправила його мама.

— Месу скасували. Інші діти звинувачують тебе, бо ти тут за головного.

— Не тоді, коли тут є Мітч, — пробурмотів Чендлер.

— А як там молодий Мітчелл Ендрюс? — поцікавилася мама. Говорити про Мітча чоловікові хотілося найменше, тож він здвигнув плечима і вдав, наче не знає. — Якщо він приїхав до міста, відбувається щось серйозне, — додала мама.

— Я посплю тут, якщо не заперечуєте, — сказав Чендлер, змінюючи тему. Попри те що обидва підозрюваних були надійно замкнені, а додому він міг дістатися за дві хвилини, чоловікові хотілося сьогодні спати під одним дахом зі своїми дітьми.

Мамин допитливий вираз обличчя змінився яскравою усмішкою.

— Хочеш щось поїсти?

— Ні, все гаразд.

— Я приготую тобі щось, — наполягла вона, підштовхуючи сина до кухні.

Чендлер дістався схожої на зефір канапи, що проковтнула його зі своєю сліпучо-білою великодушністю. Заснути не вдавалося, і він подумки перебирав докази. У них було двоє підозрюваних, які майже дзеркально відрізнялися: Ґабрієль Джонсон — тремтіння в його голосі видавало, що чоловік нервує, та водночас було в ньому щось небезпечно-оксамитове; цей голос, поза сумнівом, міг переконати нетерплячого мандрівника сісти в автівку. Але якщо таки він — викрадач і вбивця, навіщо йому тікати, щоб повернутися й дати упіймати себе? Значно ймовірніше, що він хотів бути добрим самарянином і не дати Гітові вбивати знову. Гіт був галасливий, гарячий і шалений, він заперечував усе, крім спроби вкрасти машину, і продовжував протестувати, навіть опинившись під одним дахом із Ґабрієлем. Якщо він прикидався, це було дуже переконливо; і знову ж таки — такий акторський талант міг переконати знервованого мандрівника сісти до нього в авто. Ґабрієль добровільно здався вже двічі, а Гіт ще нічого не зробив із власної волі.

Вони і зовні були різні: Ґабрієль — високий і гнучкий, Гіт — приземкуватий і кремезний. Обидва вкриті засмагою, що безпомилково асоціювалася з роботою просто неба. Обидва були сироти й не спілкувалися з братами-сестрами — добровільно у Гітовому випадку та через смерть у Ґабрієлевому. Чендлер не мав достатньо підстав вважати когось головним підозрюваним, тож ними залишалися обидва чоловіки. А якщо вони обидва підозрювані, ймовірно, що вони працювали в парі, доки якийсь (поки що невідомий) інцидент не змусив їх розійтися. Можливо, саме тому вони так боялися один одного? Бо кожен знав, на що здатен інший?

Хижа теж його непокоїла. Докази, які їм вдалося знайти, загалом підтверджували, що саме тут відбувалися вбивства чи принаймні утримувалися в кайданах жертви, але як почалася пожежа? Випадковість? Сонячні промені на стосі паперу? Можливо, поки чоловіки ганялися один за одним, перевернувся газовий конвектор і перетворив хижку на пекло? Це не відкидало теорії, що вбивця навмисно розпалив вогонь. Можливо, він налаштував таймер якогось запалювального пристрою так, щоб той спрацював, якщо він/вони не повернуться до певного часу? А якщо так, то коли він це зробив? Гіт між тим, як Ґабрієль увійшов до відділка, і тим, як він сам з’явився там на мушці Кенового дробовика? Чи Ґабрієль, вислизнувши з готелю і повернувшись до Пагорба, щоб знищити докази? Але як міг Ґабрієль туди дістатися? І чому повернувся та здався біля відділка? Чому б не підпалити хижу, а потім утекти?

Білі плями в часі й мотиви бентежили Чендлерів вже заплутаний мозок, але він не давав собі зупинитися. Раптом у голові сформувалася остаточна думка. А що як вони працювали не в парі, а мали третього партнера, який допомагав учиняти злочини?

Це проклало цілу нову магістраль для думок. Чендлерові потрібно було щось, щоб обмежити розмаїття варіантів. Йому завжди більше подобалося працювати в межах заданих параметрів. Саме тому він залишився у Вілбруку. Його містечко і діти були його Сонцем, через їхню силу тяжіння він не міг і не хотів вирушати в далекі мандри.

Попри те що була третя година ночі, одне з його сонечок з’явилося на кухні. Сара в нічній сорочечці запхала голову в холодильник, не помітивши тата. Вона швидко росла і вже майже наздогнала свою матір, мала ті самі високі вилиці й вузьке обличчя. І нехай собі має, тільки б не успадкувала материної вдачі. Діставши молоко, дівчинка навіть не намагалася поводитися тихенько, гупнула дверцятами холодильника і дзенькнула склянкою по кухонній стійці. Їй, як завжди, заважала її звичка не випускати телефона з рук.

— Невже ти можеш писати комусь о такій порі? — поцікавився батько.

Дівчинка різко видихнула, молоко, що досі лилося в склянку, вирвалося на волю.

— Лай… — почала дівчинка, але змовкла.

— Тобі доведеться в цьому покаятися, — пожартував Чендлер. Донька продовжила лити молоко.

— Справді? Причастя таки проведуть? — Вона перевела погляд униз і тицьнула у щойно згаданий телефон.

— Побачимо.

Дівчинка не відповіла.

— Кому ти пишеш о цій годині? — поцікавився чоловік зацікавлено і трохи стурбовано.

— Нікому. Я готую наперед повідомлення.

— Наперед…

— На завтра, — пояснила Сара. — Постривай…

Вона витягнула руку з телефоном і зробила селфі. Себе зі склянкою молока. Чендлер не зрозумів, навіщо донька це робить. А може, й не мав зрозуміти. Можливо, так розважаються сучасні діти. І це нормально, припустив він. Його уявлення про розваги для неї, напевно, були такі ж чужі. Пляшка пива і який-небудь матч по телеку, коли діти підуть спати: крикет, гольф, АФЛ[9] — йому було байдуже. Подекуди він дивився всю гру, та наприкінці навіть не знав рахунку — мозок очищувався, а живіт трохи круглішав.

Сара закінчила робити селфі й розглядала результати.

— Ти гніваєшся на мене? — запитав Чендлер. Пауза натякала, що так і є.

— Нє-а, — озвалася дівчинка, заховавшись за пасмами чорного як ніч волосся.

— Саро?

Вибравшись із обіймів канапи, чоловік приєднався на кухні до доньки, яка вже випила півсклянки молока.

— Я знаю, що ти засмучена.

Дівчинка посмикала головою з боку в бік, наче її голова була магічною кулею «Вісімка»[10] і Сара хотіла почути від неї відповідь.

— Люди думають, що це твоя провина. Що ти заборонив проводити перше причастя.

— Нам довелося це зробити.

— Чому? — запитала дівчинка. Чендлер почув у її голосі нотки гіркоти.

— Могло статися так, що я не зміг би там бути.

— Чому? — знову запитала вона. — І там не зміг би бути тільки ти? Ти завжди вчив нас не