Читати книгу - "Відтепер я – твій меч, Гжендович"

Розділ двадцять перший

"Милістю Найсвітлішого Тарида, отче наш, Командор,

Напередодні свята поспішаю поділитися радістю: у Сідерімі народився спадкоємець. Королівська пара знаходиться все ще в князівстві Нешуа, і, на превеликий жаль, не можу сказати, що в доброму здоров'ї. Однак вірю в життєву силу короля і в те, що до святкування він встигне повернутися до столиці і взяти участь у подячній молитві та жертвоприношенні.

Хотів подякувати вам особисто, але справи складаються так, що найближчим часом не зможу залишити Сідерім. Знову ж таки, війна між імперіями додає труднощів у відновленні країни, оскільки перекрито багато торговельних шляхів. Потім прошу вибачити того, хто піддався мирським спокусам, за які дуже вдячний. Ви мали рацію, Садар — найцікавіший приклад правителя. Думаю, багато зможу в нього почерпнути, в тому числі і для літопису королів. Одна річ — писати історію, зовсім інша — у ній брати участь. Окрема подяка за поблажливість до моєї слабкості. Розумію, якою паршивою вівцею серед воїнів є такий історик-літописець, як я. Каюсь. Але не виправляюсь. На майбутнє обіцяю писати частіше, хоч вільного часу зовсім небагато.

З повагою та смиренністю,

Батько Лармініз”.

Сідерім, рік 2568

Жрець запечатав листа і причепив на шию яструба. "Червоноплащники" давно переконалися, наскільки ненадійна пошта голубина, тому навчили птахів витриваліших, хижих, на яких у дорозі не нападуть інші. Лармініз закінчив писати і подався доглядати за приготуванням до великого святкування.

Таридат. Землі по цей бік Фуградського хребта, що повністю поклоняються богам Тариду та Азиту. Першому явно, другому ж таємно. На початку зими всі країни Таридату готувалися до Білих тижнів, найважливішого та найбільшого свята дітей Тарида. Легенда говорила, що коли Світлий бог наділив землю своєю милістю, відкривши ці землі, привів із темряви людей, сказавши, що тут їхній будинок відтепер і навіки. Люди раділи і тріумфували, дивлячись на багаті землі, що дісталися їм у подарунок. Але стали якось помічати, що сонця поменшало. І злякалися, що бог розгнівався на них і скоро світло згасне, і вони залишаться в темряві, з якої прийшли колись. Тоді вони збудували величезний жертовник і принесли на нього плоди своїх праць. І стали навколішки перед жертовним вогнем, оспівуючи в Господніх гімнах і підносячи йому молитви. Три тижні вони просили бога не забирати сонця. І він змилостивився. День став довшим. З тих давніх-давен три зимові тижні, коли сонце йде на спад, звуться Білими тижнями, будучи початком нового року. Цими днями співаються гімни і моляться, скрізь палають жертовники дарів Господу. Дні, коли навіть простому люду дозволяється прикрашати шати білими стрічками, стаючи чистішими за час свята, позбавляючись гріхів.

Через тиждень лихоманки Садар прийшов до тями і відразу ж наказав збиратися в дорогу. Він поспішав встигнути до свята до столиці, незважаючи на все ще болісний стан. Але його розум був ясний, жар відступив. Залишилася лише слабкість, але на неї король уваги ніколи не звертав. Поїде у кареті, за дорогу відпочине та відіспиться. Дивишся, недуга і сама пройде. Звичайно ж, подібне швидке рішення викликало невдоволення воєводи, і мовчати той не збирався, в досить різкій формі висловивши Садар все, що він думає про поведінку монарха. Але відкладати поїздку не став, наче й сам поспішав повернутись додому.

— А снігу тут не буває? — поцікавилася Раніка, сідаючи поруч із королем. Спадкоємець і годувальниця їхали окремо. Все ж таки королівське подружжя перебувало не зовсім у доброму здоров'ї, а значить, їм потрібен спокій.

- Ні, тут не буває. У Сідерімі іноді випадає сніг, але швидко тане. А тут, у Нешуа, зовсім південь, пустеля поруч, який сніг? — пояснив Садар, стомлено розтягуючись на подушках, у неймовірній кількості навалених на підлогу карети. За здоровенького немовля довелося розплачуватися власним здоров'ям, та й вік не той у Сейдар, щоб первістків народжувати. І все ж таки обійшлося, чому король і радів, не приховуючи задоволеності та посмішок. Раділа і Раніка, але, дивлячись на стан чоловіка, не могла не переживати. Вона розташувалася поруч, невимушено пересунувши Садарову голову на свої коліна.

— Ти відпочинь, поспи. Мені мама так робила, — тоном дбайливої ​​няньки промовила дівчина, масажуючи віскі Садара. Той вдячно щось пробурчав, провалюючись у напівдрім одразу ж.

Раніка не хотіла вірити чуткам про те, що їхній шлюб із королем лише політичний. Дівчинка щиро любила свого чоловіка. А ще пам'ятала слова незнайомої жінки про те, що саме їй, Раніку, доведеться лікувати це самотнє серце. Ось тільки як? До нього ж не підступитись. А ще він ніби відчуває провину, ніби вибачається за те, що вагітність виявилася такою важкою, а пологи передчасними. Королева не пам'ятала, як народила спадкоємця. Всю ніч вона провалялася в маренні, так і не зрозумівши до кінця, що було, а що привиділося. А ще в маренні їй снилося, наче сам Садар корчиться від болю, валяючись на підлозі. Але був ранок. І дитина. І полегшення, наче тіло позбавилося вантажу. Можливо, вантажу нового життя. Звичайно ж, Раніці, як і будь-якій іншій жінці хотілося пам'ятати, як народився син, хотілося закарбувати в собі цю мить назавжди. Все вийшло не так, як передбачалося. Але королева не нарікала, ні з ким не обговорювала те, що сталося, відмовчуючись і несміливо посміхаючись. Вона бачила усмішку короля і розуміла, що готова на будь-які жертви, аби він став хоч трохи щасливішим, аби в його житті стало хоч не набагато, але більше радості. А зараз він і сам, як беззахисна дитина, спав на її колінах. Раніка гладила вічно розпатлані неспокійні кучері Садара, ледве торкаючись, проводила кінчиками пальців по обличчю, ніби намагаючись розгладити ранні зморшки. Вона вже не була тією маленькою дівчинкою, яку вразило світло білого одягу, що створювало ілюзію неземної краси. Її Садар не був гарний. І все ж дівчина розуміла, що так само захоплена ним, як і тоді при першій зустрічі. У ньому було те, що називають силою духу, а це набагато важливіше за красу. Раніка відчувала себе захищеною. І всіляко намагалася захистити його, свого короля. Коханого. Дівчина сама не помітила, як сльоза, що скотилася, впала на щоку Садара.

— Що трапилося, люба? - Король прокинувся миттєво. І пильно подивився на королеву.

— Просто… мені здається, що тобі спадкоємець дався набагато дорожче, ніж мені. Дурне, напевно, але я за тебе хвилююся. Ні, щоправда, безглуздо. Така маленька та дурна. Хвилююсь за тебе, — вона намагалася посміхатися, розмазуючи сльози, коли раптово відчула гаряче дихання на своїх губах.

- Такий і залишайся. Має бути хтось поруч зі мною таким живим. Дякую…

Він накрив її губи поцілунком, а пальці самі собою вже розстібали корсет білої шовкової сукні, переміщаючись на розшнурівку нижньої сорочки.

— Що ти… що ти… — Раніка обімліла.

— Все добре, ми в дорозі, ніхто не наважиться турбувати, —