Читати книгу - "Я (не) втечу від тебе., Марі Керімей"

Глава 20 

— Що ти робиш!? — відпихнула я чоловіка та витерла губи тильною стороною руки. Мені було огидно від самої себе, від того, що я дозволила себе поцілувати чужому мені чоловіку. Кларк почав сміятись та привідкрив рот, провів великим пальцем по нижній губі та хмикнув, дивлячись на мене з зацікавленістю. 

—  А що я такого зробив? —  потішався він та з єхидством дивився мені прямісінько в очі. Від цих очей можна було б пропасти, але не з ним. Не варто мені взагалі з ним бачитись. Але я вже з цим чоловіком працюю. Ох... І що тепер робити?

— Нічого! — викрикнула та, відкривши двері, побігла по коридору, але чоловік знову мене перехопив, притискаючи до стіни своїм мужнім тілом. Я почала вириватись та він міцно мене тримав. Не знаю, що йому від мене потрібно, але це вже перейшло усі межі.  

— Відпусти! — прокричала крізь зуби та знову спробувала його відпихнути, але марно. 

— А то що? — знову це його запитання. Я грізно поглянула на нього та всміхнулася. Ну тепер хай вибачає. 

Я підняла коліно та вдарила йому між ніг. Чоловік скривився та зігнувся у двоє. Я, відчувши волю, помчала звідти геть. В слід лише чула пронизливий, божевільний, сміх. 

Я тікала по довгому коридору, зовсім не розуміючи, куди. Хотіла знайти хоч когось. Почала заглядати в кімнати, але так і не зустріла нікого. Спробувала збагнути, де я знаходжусь, але марно. Поглянула на телефон і зрозуміла, що мені немає до кого зателефонувати. Прикрила обличчя руками та тяжко зітхнула, присівши на підлогу. Так усе навалилось, що я могла вже давно здатись. Ще й цей Кларк, щоб йому місця не було! Прокляття!

Не знаю, що на мене в той час найшло, але я вже була на межі. Трималась з останніх сил.  

— А ти бачив ту кралю, яка танцювала на пілоні? —  почула голос чоловіка десь неподалік від себе. Одразу напружилась.

—  Ні, мені інша сподобалась, —  ці два хлопці голосно засміялись, а я все ще тримала голову опущеною та так і сиділа. Голоси стали наближенішими та гучнішими я ще більше занервувала.

—  О... подивись, яка краля сидить, —  промови один з опонентів, а я навіть поворухнутись не взмозі. 

—  Красуне, а ти чому тут сидиш сама? —  запитав інший хлопець, а я промовчала. 

—  Ходімо з нами. Розважишся, —  продовжив говорити перший опонент. 
Я зітхнула, встала з підлоги та подивилась на тих двох незнайомців. 

—  Чого вам!? —  голосно запитала.

—  Краля сьогодні не в настрої... —  вискалився другий опонент. Високий хлопчина з русявим волоссям. 

—  Я вам не краля, а керівниця цього закладу, —  розізлилась я.

—  Ооо... то ми натрапили на золоту рибку, —  посміхався перший опонент. Худорлявий з каштановим волоссям.

—  Скоріше на ту, яка виставить вас із клубу за зневажливу поведінку, —  впевнено говорила, хоча всередині у мене все вирувало та стискалось. Адже що я могла? Та нічого, бо навіть не знала нікого. 

—  А ти мені подобаєшся, хоча корчиш із себе керівницю. Я знаю керівника цього закладу, але ніяк не керівницю, —  єхидно посміхнувся хлопець з каштановим волоссям та підійшов до мене, обпалюючи моє обличчя алкоголем. 

— Ми з Кларком тепер працюємо разом, —  я навіть не розуміла, чому маю щось пояснювати цим чоловікам. 

—  Та невже!? —  Вигукнув русявий хлопець та теж підійшов до мене. —  А може ти все ж припиниш нам брехати і ми порозважаємось,  —  продовжив підходити до мене. 

—  Помрійте, —  засміялась та склала руки на грудях. 

Певно, я їх розгнівала своєю впевненістю та невимушеністю, бо вже за мить мене затягнули в якусь кімнату та я навіть отямитись не встигла, як була прикута до дивана тілом незнайомця. Почала відбиватись, але марно. Він почав цілувати мене, а мені від цього ставало гидко, боляче, наче все повторювалось знову, тільки тепер замість Олександра якісь п'яні мужлани. 

Вони почали знущатись наді мною. Цілувати моє тіло та обмацувати, а я кричала та виривалась з останніх сил. В кімнаті горіло світло, тому я чітко все бачила. 

Коли русявий хлопець поліз до мене з поцілунками, я вкусила його за губу. 

—  Сучка! —  викрикнув той та вдарив мене по обличчю гучним ляпасом. Щока запульсувала, а у вухах зашуміло. 

Все було наче страшний сон, наче то зовсім не я, а на моєму місці якась інша дівчина. 

Я вже навіть почала молити бога, аби скоріше знепритомніти, бо вони наносили моєму тілу (нестерпну) біль. Хотілося плакати та битися в істериці, але чомусь я продовжувала свої відбивання. Я закрила очі та почала рахувати до десяти, щоб хоча б так заспокоїтись.  

Почула гучний шум та стукіт. Стало так легко, хоча до цього на мені ледь не лежало двоє чоловіків. Відчула легкий дотик до своєї щоки та відчула терпкий запах чоловічих парфумів. Я одразу їх впізнала. Це він! 

—  Не бійся, це лише я, —  почула я лагідний голос чоловіка, але я й без цього знала, що то він. Підхопилася та обійняла його, даючи волю сльозам та істериці. До цього мені здавалося, що я була беземоційна, а тепер заливаюсь слізьми у чоловіка в обіймах.

—  Як ти знайшов мене? —  запитала йому в шию, вдихаючи його запах. Сльози пройшли і залишилось лише легке схлипування, я поглянула на кімнату та не побачила там нікого, окрім нас. Де ж ділися ті хлопці? Але яка мені різниця. Добре, що все так закінчилось, бо я не знаю, щоб зі мною було б, як би історія повторилась. 

—  Одна з працівниць бачила, як тебе  затягли в кімнату, —  тихо прошепотів мені. —  Я думав, що не встигну, —  напружився він та обійняв мене за талію.

—  Але встиг, —  посміхнулась я та подивилась у ці блакитні очі кольору океану.

Настала тиша і ми лише дивилися один одному в очі. Він пронизував мене своїм поглядом. Зазирав мені десь у глибини. Навіть у підсвідомість. 

—  Кларк... —  прошепотіла та доторкнулась до його щоки своїми пальцями. Він лише спостерігав та чекав, поки я продовжу. —  Дякую тобі, що врятував, —  чоловік посміхнувся та притулився своїм чолом до мого. Це було настільки незвично для мене, але я вчасно увімкнула мозок та відсторонилась від нього.