Читати книгу - "Сучасна фантастична повість, Анатолій Андрійович Дімаров"

— Одним із основних чинників, що призводять до старіння організму людини й тварини, є старіння колагену, — він говорить упевнено, ніби висловлює власні переконання, а не оповідає про точку зору Верцара. — Старіння колагену — цього білка з’єднувальної тканини — символізує старіння організму в цілому.

Я дивлюся на руки студента, а тоді переводжу погляд на свої. Різниця не лише в тому, що його кисті засмаглі і пухкі, як млинці, а в мене пласкі й довгі, з сухими нервовими пальцями, а ще в тому, що шкіра в нього еластична — на суглобах коротких пальців майже не помітно зморщок; воднораз у його руках відчувається чоловіча сила. Щоб не дати почуттям узяти гору над справедливістю, я кладу край його пристрасному монологові, виводячи в заліковці відмінно.

Екзамен складають добре, не зважаючи на те, що на консультацію вчора ніхто не з’явився. Крім Оксани… Коли вона підсіла до мого столу (в лекційній тоді нікого не було), я довго дивився на її засмагле обличчя з великими синіми очима, в яких причаїлося, як мені здалося, очікування. Мені подумалося тоді, що бачу її, мабуть, впередостаннє; адже з усієї групи, як довідався в деканаті, лише двоє хлопців-відмінників залишаються в місті, решта поїде за призначенням в усі кінці країни.

«Маєш незрозумілі питання?»

Вона багато чого не розуміла, але відповіді на ті питання, які вона ставила, хотів би й я знати. То була допитливість науковця, а не студента.

«Я дам тобі книжки, в яких ти знайдеш дещо з того, що тебе цікавить. На решту ж запитань ти отримаєш відповідь на схилі свого життя, якщо тільки цікавість до того не мине». Вона розгубилася, коли я запропонував книжки з моєї особистої бібліотеки; але вираз розгубленості на обличчі швидко змінився ваганням, а на зміну ваганню прийшла довіра. Коли ми сіли в машину, вже сутеніло…

… Заходить Оксана. Бере білет, не дивлячись на мене. Крадькома спостерігаю за студентами. Ні, їм до нас немає діла. Або ж вони ні про що не здогадуються.

Нарешті її черга. На перші питання вона не відповіла, а виспівала. Майже дослівно цитує рядки з моєї монографії:

— В кожній клітині міститься десять мільйонів молекул ДНК, які не тільки забезпечують усю інформацію, що необхідна для життєдіяльності організму, а й містять велику кількість генів, які поки що не мають функціонального значення і є своєрідним запасом для подальшої еволюції…

— Гаразд, — перепиняю її. — Третє питання про вплив мікроелементів на розвиток клітин. Хочу запитати вас не за білетом… Як ви трактуєте цю формулу? — пишу на папірці формулу «міцели»: — [Ті (Mo Ne)] Lu BiS?

Вона нерозуміюче втупилася в той набір хімічних символів. Минає хвилина, друга, зводить на мене розгублені очі. Та, помітивши на моєму обличчі лукаву посмішку, дивиться на ту «формулу» вже по-іншому. Раптом щоки в неї наливаються рум’янцем, очі аж променяться. Добре, що вона сидить спиною до зали. Пише поряд з «формулою» «Так!!!». А тоді перекреслює слово, і, окинувши поглядом періодичну таблицю елементів, пише символи талію і калію: «ТаК!!!»

— Ви прекрасно розумієтеся на цьому питанні, — кажу незворушно й виводжу в заліковій книжці відмінно. Тоді додаю притишеним голосом: — Заходьте. Не забувайте…

— Послухай-но, колего, як поживають оті білі миші, над якими ще за покійного Коваленка проводили досліди? Чи за ними доглядають?

— Авжеж… — мовить Пилипчук і заходиться сухим кашлем. — Лаборанти постійно їх годують, чистять клітки. Правда, в першій клітці виздихали ще позаминулого року; проте у другій як було п’ятдесят, так і залишилося. Жирують, гризуться, плодяться… Дивна порода. — Товариш мій знову закашлюється, його обличчя від натуги стало червоним, як помідор.

«То не порода, — думаю я, — то не порода, то істоти, які лишили позаду кілька поколінь». Уголос питаю:

— Годували мишей однаково в обох клітках?

— Як ти й наказував.

Гортаючи пожовклі сторінки лабораторного журналу, від якого тхне прілим папером, я нарешті надибую те, що шукаю. Так І є: дві однакові за віком і здоров’ям групи білих мишей. Тим, що в клітці за номером два, було введено препарат ювенал. Рік, число… Отже, судячи Із записів у журналі, ці звірята прожили вдвічі більше, ніж їм даровано природою, і невідомо скільки ще проживуть. Я продовжую гортати сторінки, шукаючи місце, де наводиться хімічний склад ювеналу.

Пилипчук підводиться.

— Б-б-бувай, — каже крізь приступи кашлю. — Тільки пацюки можуть існувати в таких умовах. — Він окидає поглядом столи, підвіконня, шафу, на яких розкладено архів Нестора Івановича, тоді виходить.

Я винувато всміхаюся йому вслід. У мене, на відміну від колеги, немає алергії до старих паперів. Мені навіть приємно відчувати цей прілий гірчичний запах.

Оті білі миші, яким я за інструкцією Коваленка ввів ювенал, уже подолали два мишачі віки, а проте жирують, як їхні правнуки. На жаль, я досі не знайшов у записах Нестора Івановича ні складу препарату, ні пояснення його дії на організм. Найімовірніше, він гальмує старіння колагену, зміцнює нервову систему, водночас сприяє регенерації ДНК-клітин… Раптом пригадую одну дуже важливу деталь: Коваленко взяв для дослідів дві групи мишей, які прожили дві чверті мишачого віку, бо були вже не дуже рухливі, а деякі з них — добре обтерті і облізлі. Зараз же миші, яким колись вводився препарат, — ’живі білі клубочки з блискучими очицями. Отже, препарат не тільки додає віку, а й омолоджує… Мені раптом починає допікати сумління, бо я замість того, щоб упорядковувати наукову спадщину мого вчителя, дошукуюсь у ній назв складових ювеналу.

Та попри ті докори сумління, наступного дня я їхав на роботу з твердим наміром віднайти в Коваленковому архіві формулу ювеналу. Знаючи складові препарату, можна говорити про механізм омолодження, тобто під це явище можна підвести теоретичні підвалини, а сам препарат передати фармацевтам.

Почав уже вкотре гортати лабораторний журнал, але в ньому, крім двох