Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"

Рейчел уже кілька років не бувала на Коплі-сквер сама. Коли в неї починалась остання довга серія панічних атак, їй одного разу здалося, ніби будівлі довкола площі — церква Олд-Саут, головна філія Бостонської публічної бібліотеки, церква Святої Трійці, «Фермонт», «Вестін» і височезна Вежа Генкока, у блакитних дзеркальних вікнах якої виднілася площа, — хиляться і з будівель стали радше стінами, величезними стінами, збудованими для того, щоб її ув’язнити. Це було особливо прикро, бо вона завжди захоплювалася Коплі-сквер як характерним сплавом старого й нового Бостона, де старе представляв класицизм у стилі боз-арт і сяйливий вапняк Бостонської публічної бібліотеки, «Фермонт» і, звичайно, церква Святої Трійці з її глиняним дахом і важкими арками, а нове — холодна функціональність і строгі обтічні лінії «Вестіна» та Вежі Генкока, споруд, які справляли враження відвертої байдужості як до історії, так і до її плаксивої сестри, ностальгії. Та Рейчел уже майже два роки обходила площу, а не проходила нею.

Вийшовши на площу вперше від дня свого весілля, Рейчел очікувала, що її серце закалатає, а кров потече швидше. Та все ж, пройшовши багряним килимом під навісом до дверей «Фермонта», відчула лише ледь помітне прискорення серцебиття, яке майже відразу повернулося до норми. Може, її заспокоїв дощ. Вона з парасолькою над головою була всього-на-всього черговою майже примарою в темному одязі, що сховалася під пластиковим каптуром, і простувала містом майже примар у темному одязі, що ховалися під пластиковими каптурами. Їй здавалося, що під таким дощем і в такому мороці у вбивств більше шансів залишитися нерозкритими, а в романів більше шансів залишитися безкарними.

— М-м-м-м, — промовила Мелісса, коли Рейчел так їй і сказала. — Ми, значить, думаємо про роман?

— Господи, ні. Я ж ледве виходжу з дому.

— Фігня. Ти тут. Вихідними ти проїхалася містом на метро, погуляла в ТРЦ. — Вона простягнула руку й ущипнула Рейчел за щоку. — Ти вже така велика дівчинка, еге ж?

Рейчел ляснула Меліссу по руці, і та сіла й надміру голосно засміялася. Рейчел уже з’їла великий салат і поволі випила келих білого вина, та Мелісса, у якої був вихідний, майже не торкнулась їжі й лигала «Белліні» так, наче опівночі просеко мало опинитися поза законом. Від «Белліні» Мелінда ставала не лише дотепнішою, веселішою, а й галасливішою, а Рейчел із власного досвіду знала, як швидко гумор може перетворитися на ненависть до себе, дотепність може притупитись, але гучність просто зростає без упину. Рейчел уже кілька разів помічала, як на них дивляться інші відвідувачі; щоправда, це могло статися через Рейчел, а не через Меліссин галас.

Мелісса надпила свій коктейль, і Рейчел не без полегшення зауважила, що тепер її ковтки менші. Колись Мелісса була продюсеркою десятків репортажів Рейчел на Шостому каналі, але, на щастя, не працювала над жодним із матеріалів про Гаїті. Коли в Рейчел стався зрив у Сіте-Солей, у Мелісси був медовий місяць на Мауї. Той шлюб протривав менше двох років, але Мелісса досі залишалася на тій роботі, яку завжди любила значно більше, ніж Теда. Словом, як вона приказувала з ясною і гіркою усмішкою, показуючи великі пальці, ситуація безпрограшна.

— Отже, якби ти закрутила роман із кимось у цій залі, хто б це був?

Рейчел швидко оглянула залу.

— Ніхто.

Мелісса витягнула шию, відверто роздивляючись залу.

— Вибір тут доста сумний. Але стривай, невже навіть той хлопець у кутку не підходить?

— Той, що в напівфедорі та з борідкою? — перепитала Рейчел.

— Так. Він нормальний.

— Я не хочу роману з «нормальним». І взагалі не хочу роману. Та якби в мене був роман, то лише з кимось ідеальним.

— І який би він мав вигляд?

— Гадки не маю. Це ж не я зараз шукаю чоловіка.

— Ну, це не був би високий вродливий незнайомець. Ти вже за ним заміжня.

Рейчел схилила голову набік.

Мелісса повторила за нею.

— Я його не знаю. — Вона приклала руки до грудей, розчепіривши пальці. — Коли я розмовляю з твоїм нареченим — безперечно чарівним, безперечно цікавим і розумним, — і він іде геть, у мене завжди складається таке враження, ніби він не сказав геть нічого.

— Я бачила, як ви розмовляли по пів години.

— Та все ж… Я нічого про нього не знаю.

— Він із Британської Колумбії. Він…

— Я знаю його біографію, — запевнила Мелісса. — Просто не знаю Браяна. Він так гарно подає весь цей чар, зоровий контакт, усі ці запитання про мене, мої сподівання та мрії, що я завжди прокидаюся наступного дня і з подивом розумію, що він змусив мене говорити тільки про саму себе.

— Але ж ти любиш говорити про себе.

— Я обожнюю говорити про себе, та суть не в тому.

— О, в цьому є суть?

— Та є, блін.

— Кажи вже яка, блін.

Жінки всміхнулись одна одній із протилежних боків столика. Вони неначе знову працювали разом.

— Мені просто цікаво: хтось узагалі знає Браяна?

— Включно зі мною? — Рейчел розсміялася.

— Забудь.

— Ти натякаєш саме на це.

— Я сказала: забудь.

— А я спитала, чи відносиш ти мене до списку людей, які не знають мого чоловіка.

Мелісса похитала головою і запитала Рейчел про книжку, яку вона пише.

— Ніяк не можу надати їй форми.

— Якої форми? — із безтурботною байдужістю запитала Мелісса. — На Гаїті стався землетрус, потім — спалах холери, а потім — ураган. І ти бачила все це на власні очі.

— Якщо розглядати це так, — сказала Рейчел, — виходить справжнісіньке катастрофічне порно. А цього я боюся найбільше.

Тут Мелісса відмахнулась, як зазвичай відмахувалася від Рейчел, коли та переходила на тему, якої Мелісса не розуміла чи не хотіла розуміти.

У такі моменти Рейчел питала себе, чому досі тусується з Меліссою. Та любила поверховість так, як інші люди шукають глибини, і могла обернути будь-яку спробу щось ускладнити на об’єкт невимушеного кепкування. Але за останні кілька років Рейчел позбулася майже всіх друзів, і їй було страшно подумати, що колись вона прокинеться взагалі без жодного друга. Тому вона неуважно слухала Меліссині теревені про власну роботу й останні новини про те, хто кого їбе у WCJR як у переносному, так і в прямому розумінні.

Рейчел вигукувала «ого», «та невже» й «весело»