Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"

в очікуваних місцях, але водночас їй досі не йшли з голови Меліссині слова про Браяна, і її роздратування досі зростало. Цього ранку вона прокинулася в чудовому настрої. Відтоді їй хотілось одного — підтримати цей настрій. Хотілося тільки залишитися щасливою протягом дня. І це не мало бути фальшиве ясне щастя учасниці конкурсу краси чи релігійного фанатика — це мало бути лиш тяжко здобуте щастя людини, яка знає себе та протягом вихідних працювала над своїми страхами зі своїм люблячим, хоч і частенько заклопотаним, чоловіком.

Завтра вона знову дозволить собі всі сумніви. Завтра відкриється духовним термітам дріб’язкового відчаю та апатії. Та сьогодні, цього нещасного вологого дня, вона хоче залишатися не-нещасною. Однак виглядало на те, що Мелісса була рішучо налаштована облити її радість крижаною водою.

Коли Мелісса пішла замовити ще напоїв, Рейчел відпросилася, заявивши, що їй треба до перукарні на Ньюбері-стріт. Вона здогадувалася, що Мелісса їй не вірить, але не дуже цим переймалася. Надворі дощ уже ослаб, перетворившись на легку мжичку, і їй хотілося пройти під ним крізь Громадський сад до річки Чарльз, а тоді піти вздовж неї, подолати пішохідний міст до Кларендон-стріт і повернутися до свого будинку. Однаково хотілося понюхати промоклу землю і вологий асфальт. У Бек-Беї за такої погоди легко було уявляти собі Париж, Лондон чи Мадрид, відчути себе частиною більшого континууму.

Мелісса залишилася «ще на один келишок», і вони обмінялися поцілунками у щоку, а тоді Рейчел пішла. Звернула праворуч і попрямувала вздовж Сент-Джеймс-авеню. Ідучи вздовж готелю, вона бачила, як він віддзеркалюється у Вежі Генкока, а також бачила в ній саму себе частиною віддзеркаленого триптиха з лівого краю лівої скляної шибки. Найбільше місця на лівій шибці займали тротуар і Рейчел, яка йшла край нього, а невеличка вервечка таксі ліворуч від неї лише зазирала в кадр. У середній шибці відображався, похилившись, величний старий готель, а у третій виднілася малесенька вуличка між готелем і Вежею. Вуличка була така мала, що більшість людей або не помічала її взагалі, або вважала її провулком. Нею передусім, а може й виключно, користувалися фургони доставки. Під подвійними дверима в задній частині готелю стояв фургон пральні, позаду Вежі простоював чорний «сабарбан», вихлопи якого змішувалися з випарами з каналізаційної решітки. Дощ, падаючи крізь цей дим, набував сріблястого кольору.

Із Вежі вийшов Браян і відчинив задні дверцята позашляховика. В усякому разі цей чоловік був схожий на Браяна, та не міг ним бути. Браян перебував у повітрі, наразі долетівши до середини Атлантики, та прямував до Лондона.

Але це був Браян: та сама щелепа, що з наближенням до сорокаріччя тільки починала злегка ширшати, те саме пасмо чорного волосся на лобі, той самий тренч м’якого мідяного кольору поверх чорного пуловера, що в них Браян вийшов із дому сьогодні вранці.

Рейчел надумала його покликати, та щось у виразі його обличчя її спинило. Вона ще ніколи не бачила на його обличчі такого виразу — безсердечного й чомусь зацькованого водночас. Не може бути, подумала вона, щоб це було те саме обличчя, яке стежить за моїм сном уночі. Він — це водянисте, заломлене відображення її чоловіка — заліз у позашляховик. Рейчел дісталася до рогу тієї ж миті, коли відображення автівки обернулося на саму автівку. Позашляховик із чорними вікнами проминув Рейчел і звернув на Сент-Джеймс-авеню. Рейчел крутнулася на місці, роззявивши рота, але нічого не сказавши, і побачила, як позашляховик виїхав на середню смугу, проїхав під світлофором на перехресті з Дартмут-стріт і спустився з похилого виїзду на Массачусетську платну магістраль. Там Рейчел загубила його в темному тунелі й потоці машин, що злилися позаду нього.

Вона довго стояла на тротуарі. Дощ ізнову став сильним. Його краплі гамселили по її парасольці й відскакували від асфальту, б’ючи по щиколотках і литках.

— Браян, — нарешті сказала Рейчел.

Вона повторила його ім’я, та цього разу це вже було не твердження, а запитання.

14

Скотт Пфайффер із Ґрафтона, що в штаті Вермонт

Рейчел рушила навпростець до будинку. Вона нагадувала собі, що на світі повно людей, які мають майже такий самий вигляд, як інші. Вона ж навіть не знає, яка сильна подібність між ними, а тільки бачила відображення. Відображення, заломлене у дзеркальному склі під дощем. Якби Рейчел мала якусь хвильку, щоб роздивитися все чітко, якби він затримався біля дверцят автівки, а вона сама завернула за ріг вчасно, щоб поглянути на нього прямо, то, ймовірно, побачила б, що він — чужа людина. У нього не знайшлося б ледь помітного горбка на середині перенісся. Або губи були б тонші, а очі — карі, а не блакитні. У нього б не знайшлося Браянового розсипу ряботиння під вилицями — такого блідого, що побачити його можна було, лише опинившись досить близько, щоб його поцілувати. Зауваживши жінку, що так відверто витріщилася на нього під дощем, цей незнайомець, можливо, невпевнено всміхнувся б, замислився б, чи не сталося з нею, бува, чогось. Можливо, на його не зовсім браянівському обличчі відобразилося б упізнання, і він подумав би: «Це та жінка з Шостого каналу, у якої колись давно сталась істерика в ефірі». А може, він би взагалі її не помітив. Просто сів би в автівку й поїхав. А так, зрештою, і сталося.

Насправді ж Браян таки мав двійника. Вони говорили про нього вже багато років. Скотт Пфайффер із Ґрафтона, що в штаті Вермонт.

Коли Браян навчався на першому курсі Браунського університету, йому казали, що один його ровесник, який працює в доставці піци, схожий на нього як дві краплі води. Дійшло до того, що Браянові закортіло побачити його на власні очі. Якось він стояв на тротуарі під піцерією, доки не побачив, як його близнюк вийшов із-за прилавка, несучи в червоній шкіряній термосумці стос коробок із піцою. Браян відступив убік, а Скотт вийшов із піцерії і сів у білий фургон із трафаретним написом «DOM’S PIZZA» на дверцятах і поїхав до Федерал-Гіллу розносити свою їжу. Браян не міг пояснити, у чому річ, але так і не відрекомендувався Скоттові. Натомість він, за власним зізнанням, почав «ніби» його переслідувати.

— Ніби, — повторила Рейчел, коли він їй про це розповів.

— Знаю. Знаю. Та якби ти побачила, які ми схожі, то зрозуміла б, яка це моторошна хрінь. Думка про те, щоб відрекомендуватися самому собі? Надто вже дивно це було.

— Але ж то був не ти. То був Скотт…

—