Читати книгу - "Опір путінському режиму, Браудер Білл"

Російське суспільство дуже жорстке і немилосердне, і щоб вижити в ньому, людям доводиться або мордувати інших, або бути роздертими, а часто й те й інше. Система винагород за етичні вчинки відсутня. Тому, щоб не скотитися в нігілізм, безчестя та корупцію, суспільство потребує виняткових осіб, таких як Сергій Магнітський, Борис Нємцов та Володимир Кара-Мурза.

На Заході, і особливо в Америці, суспільство влаштоване інакше. Звичайно, там чимало проблем, але Джон Москоу, Марк Цимрот, Кріс Купер та Глен Сімпсон живуть чудово. Вони здобули освіту в гарних університетах, де спілкувалися з людьми високих моральних принципів, живуть у комфортабельних будинках і працюють у суспільстві, яке принаймні намагається прищепити людям прагнення добра, винагороджуючи їх за етичні вчинки. Безумовно, кожен має право на юридичний захист, але тут справа була не в захисті та не в законі, а у відкритій та зухвалій кремлівській кампанії з дез­інформації. Те, що ці люди використовували свій багаж знань, контакти та навички для допомоги наближеним Путіна за гроші, було бридкішим, ніж дії самих цих наближених. У багатьох росіян просто немає вибору, бо не можуть робити інакше, але ці американці мають вибір! І вони свідомо відмовляються від нього.

У другій половині дня я зустрівся з Джуліанною Гловер за кавою в атріумі готелю "Гранд Хаятт". Я виливав на неї своє обурення діями цих кремлівських поплічників, і тут вона помітила:

— Білле, схоже, вони порушують закон про іноагентів, і якщо так, то у них неприємності.

Вона мала на увазі Закон про реєстрацію іноземних агентів (ФАРА від англ. FARA), який зобов'язує всіх, хто намагається впливати на політику США від імені іншої держави, зареєструватися в Міністерстві юстиції. Цей закон був прийнятий у 1938 році, щоб запобігти розповсюдженню в США нацистської пропаганди гітлерівськими агентами впливу напередодні Другої світової війни. Тепер ми зіткнулися з путінськими агентами, які безперешкодно розповсюджують російську пропаганду в Америці.

Джуліанна, Кайл і я якось говорили про можливість застосування цього закону, але в мене були сумніви щодо його корисності. Під час Другої світової війни та протягом приблизно двадцяти років після неї закон застосовували активно, але з 1967 року було винесено лише п'ять вироків за його порушення.

Але Джуліанна, яка краще за інших знала світ вашингтонських лобістів, знову спробувала пояснити:

— Білле, зрозумій. Це ж кримінальний закон. Через провал свого шоу ці люди хіба що злегка засмутяться, зате навіть від найменшої перспективи опинитися у в'язниці в них вселиться справжній тваринний страх.

На випадок, якщо ми зважимося піти цим шляхом, Кайл пропонував допомогу відомого нам Томаса Фаєрстоуна. Томас не лише був експертом з питань правозастосування закону про іноагентів, а й чудово знав справу Магнітського.

Коли Сергія заарештували, Томас працював юрисконсультом у посольстві США у Москві. Саме він писав повідомлення до Вашингтона, де докладно описував всю ситуацію, включно з тортурами, нелюдськими умовами утримання та безпосередньо вбивством Сергія. Його звіти розкривали всю неспроможність і брехливість російської версії та надавали уряду США впевненості в тому, що дійсно необхідно ухвалити закон Магнітського та ввести індивідуальні санкції щодо причетних до цієї справи осіб. Томас — один із багатьох героїв історії Магнітського, які залишилися за кадром.

За порадою Кайла ми відвідали Томаса в офісі його юридичної фірми (він уже давно пішов із держслужби). Вислухавши історію про інформаційну війну, розв'язану проти нас Весельницькою та залученими нею західними помічниками, він попросив дати йому їхні імена, записав їх у свій жовтий блокнот і, повернувшись до комп'ютера, увійшов до бази даних закону про іноагентів департаменту юстиції, щоб перевірити, чи зареєстрований хтось із них.

У базі їх не виявилося.

Він перевів погляд на нас і промовив:

— Я зв'яжуся з Гезер Гант, керівницею відділу ФАРА у департаменті Мін'юсту з контррозвідки.

Того ж дня він відправив їй імейл.

У суботу ми з Вадимом повернулися до Лондона, а вже у понеділок розмовляли з Гезер. Ми описали їй суть справи, однак, як і будь-яка відповідальна прокурорка, вона хотіла бачити докази — ми пообіцяли надіслати їх.

Наступні два тижні ми провели за викладом хронології тієї весни. Природно, якщо дивитися на вчинки Весельницької та її помічників окремо, то всі події, що відбулися, можуть здатися випадковими і не пов'язаними між собою. Марк Цимрот стверджував, що представляв інтереси "Превезона", а не російського уряду. Глен Сімпсон наполягав, що працював на Джона Москоу, а не на Кремль. Рон Делламс був найнятий ГІППЛ, а не російською владою. А Андрій Некрасов стверджував, що він незалежний журналіст, а не пропагандист, якому платить путінський режим.

Однак, якщо зібрати всі дані про дії цих людей воєдино, то важко не помітити їхнього очевидного зв'язку між собою. Були вагомі підстави підозрювати, що це була багатоходова операція на користь російського уряду і керувала нею Наталія Весельницька.

15 липня 2016 року ми подали Гезер скаргу, звинувативши Цимрота, Сімпсона, Купера, Ахметшина та ще трьох громадян США у порушенні Закону про реєстрацію іноземних агентів.

Через кілька тижнів вона запросила мене до Вашингтона, щоб відповісти на запитання її співробітників. Щоб потрапити до їхньої будівлі на Пенсільванія-авеню, відомої як "Головне правосуддя", необхідно було пройти цілу бюрократичну процедуру. Спочатку я мав отримати попередній дозвіл, для чого заздалегідь витребували мій паспорт. Пізніше, вже в будівлі, мене провели через низку металошукачів і змусили чекати на офіційного провожатого.

Я думав, що відділ контррозвідки — це звуконепроникна кімната в підвалі, як у шпигунських фільмах, але ми пройшли повз ресепшен у звичайну конференц-кімнату на першому поверсі з вікнами на вулицю, причому будь-який перехожий міг бачити нас через скло.

Мене зустріли двоє співробітників і повідомили, що Гезер зайнята і не буде присутня на зустрічі. Через кілька хвилин розмова зайшла в глухий кут. Я очікував, що мене засиплють запитаннями, але виявилося, що ці хлопці практично нічого не знають про справу і, здається, навіть не читали нашої скарги. Довелося розповідати з самого початку і повторити все, що ми казали Гезер телефоном кілька тижнів тому.

Вони все докладно записували, і наприкінці свого монологу я запитав:

— Що ви думаєте? Цього достатньо для початку роботи?

Один із них трохи не в тему видав зручне формулювання, яким часто користуються правоохоронці, особливо коли їм немає чого сказати:

— Ми не можемо ні підтвердити, ні спростувати, чи ведеться розслідування.

З досвіду знаю, як Міністерство юстиції веде розслідування. У справі "Превезона" Пол Монтелеоні та його колеги мучили нас своїми запитаннями практично щодня протягом шести місяців, доки не подали позов. Я був упевнений, що ці хлопці з ФАРА ні кували ні мололи.

Схоже, їм потрібен публічний стусан, адже якщо про російську операцію стане відомо, то їх змусять напружитися та зайнятися справою. Я поділився історією з кількома журналістами з "Нью-Йорк таймс", "Вашингтон пост", "Волл-стріт джорнел", "Сі-Ен-Ен", "Бізнес-­інсайдера" та інших видань, але вони не виявили зацікавленості.

Це було більш ніж дивно. Все літо 2016 року мені телефонували журналісти та запитували, чи немає чого цікавого про втручання Росії у справи Вашингтона. Якраз Дональд Трамп нещодавно став кандидатом у президенти від республіканців і не приховував своїх симпатій до Путіна.

Крім каламутного бізнесу самого Трампа в Москві, у його передвиборчій команді були люди з незрозумілими російськими зв'язками, але це все, що писали ЗМІ.

Хоча наша ситуація з ФАРА ніяк не пов'язана з Трампом, все ж таки йшлося про пряме втручання Росії у справи Америки. Я розпитував журналістів, чому їм не цікава наша історія, і всі в один голос відповідали або: "Історії немає, якщо немає офіційного розслідування", або: "Всі персонажі якісь каламутні, і до них нікому немає діла".

Все це більше скидалося на відмовки, і я відчув, що тут щось не так. Я вирішив дізнатися підспідок цієї справи у мого знайомого британського журналіста, який попередив мене про Сімпсона.

— Білле, ваша проблема знову в Глені, це ж очевидно,— сказав він.

— Мабуть, тоді мені треба говорити з іншими журналістами.

— Напевно... Але Глен став головним спеціалістом з торгівлі інформацією про Росію та Трампа. Він зі своєю командою зібрав величезний масив про Трампа, і тепер усі видання падають ниць, сподіваючись, що він кине їм кістку. Він недоторканний, і крапка. А це означає, що ніхто не писатиме про вашу історію.

Це був глухий кут. Мін'юст не проводитиме розслідування, й історію не побачить широкий загал. За винятком маленької нотатки в одному із щоденних онлайн-бюлетенів "Політико" — на яку, найімовірніше, мало хто зверне увагу. Мабуть, на цьому слід поставити хрест.

Проте тієї осені ми здобули одну величезну перемогу. У середині жовтня я якось забирав зі школи свого молодшого сина Ноя та раптом отримав імейл від Джейкоба Буґдала з Нью-Йорка.

Апеляційний суд другого округу ухвалив рішення дис­кваліфікувати юристів "Бейкер-Гостетлер". На­решті!

Я відкрив доданий до імейлу документ. Колегія з трьох суддів не скупилася на слова. Вони визнавали, що наш випадок "справді безпрецедентний", що мені загрожує реальна небезпека з боку російського уряду і що я маю повне право на збереження своїх даних та їхній захист. На цій підставі вони зобов'язали суд нижчої інстанції "винести ухвалу про відведення [Джона] Москоу та компанії "Бейкер-Гостетлер"".

Читаючи це, я зупинився посеред тротуару, а Ной продовжував бігти вперед. Я стояв як вмурований і радісно усміхався. Нарешті наша сага з Джоном Москоу та "Бейкер-Гостетлер" закінчилася раз і назавжди.

32. Досьє Стіла

Кінець 2016 року 8 листопада 2016 року ми з Вадимом їхали поїздом до Парижа на зустріч із суддею-слідчим ван Рюмбеком, який вів справу щодо обтяжливих активів росіянки, заарештованої у Сан-Тропе 2015 року.

З моменту арешту він далеко просунувся в розслідуванні, але передчуття зустрічі затьмарювали президентські вибори в США, призначені того ж дня.

Згідно з усіма авторитетними опитуваннями, шанси Дональда Трампа на перемогу були незначними.