Читати книгу - "1793"

Він був незворушний, спокійно дихав, а я плакав і втирався рукавом. Йому не треба було чекати на мою відповідь, бо ми обоє знали, що я скажу. Він знову заговорив: «Пацієнт від вина проспить до вечора. Увечері я хочу бачити відрізаний язик. Далі можеш діяти в тій послідовності, у якій забажаєш. Зробити все треба якнайшвидше, але без небезпеки для життя. Під столом стоїть дерев’яний ящик, які мають фельдшери на флоті. Інструменти всі нагострені. Якщо треба ще щось — кажи зразу, тільки-но про це подумаєш». Я не міг зупинити плачу, але навіть за слізьми й шмарклями негайно згадав настанови покійного Емануеля Гоффмана. Старий майстер наказував назавжди запам’ятати, чим можна запобігти зараженню ран. «Потрібні ялівцеві гілки — обкурити кімнату, і соснова глиця, щоб підлогу посипати, — повідомив я. — І винний оцет».

11.

Господар залишив мене самого в кімнаті зі зв’язаним хлопцем. Моє обличчя палало, я ніяк не міг схопити хоч ковток повітря, а коли нарешті трохи заспокоївся, почув дихання цього бідолахи. Від думки про лиходійство, яке я маю вчинити з ним, на мене напала паніка і я вискочив надвір. Він міг би бути моїм братом!

Господаря ніде не було видно. Я сказав правду: багато разів бачив, як Емануель Гоффман натренованим рухом розтинає шкіру, м’язи, оголює кістки, кліщами перекушує жили, впирається коліном у плече пораненого і за кілька рухів пилки рука падає на долівку. Потім рану перев’язували. Звичайно, не всі виживали після ампутації, а дехто помирав уже під час одужання. Там, де голкою зашивали шкіру, починалося гниття, кукса червоніла, потім чорніла, а потім пацієнт помирав від лихоманки. Але Гоффман ні разу не давав мені самому відтяти руку чи ногу. І мені, і йому було краще, щоб я просто подавав інструменти, яких він не міг дістати рукою. Як я взагалі зможу це зробити?

Я дійшов до будівлі, де скаженів потвора Маґнус. У напівзруйнованих стінах зяяли широченні тріщини. Я прикрив очі з боків долонями й зазирнув крізь щілину в морок. Побачив його зразу. Пес повільно підвівся — щось дике всередині нього підказало: на тебе дивляться. Мені здалося, що він дивиться просто на мене, своїми голодними очима він зустрівся з моїм поглядом. Гучно хекав з роззявленим ротом, слина стікала з нижньої губи між жовтими іклами. Я уявив, як падаю на землю під цим чудовиськом. Уявив свої ноги в його щелепах, як він розгризає аж до кістки, жує, як горіховою шкаралущею тріскаються мої колінні чашечки. Люба сестро, з моїх очей знову потекли сльози — я зрозумів, що ніякої хоробрості мені не треба, і я запросто скалічу іншу людину, аби тільки врятуватися самому. Дуже легко я здався.

Біля фонтану згадав про зошит, який дав мені Гаґстрем. Побіг у свою кімнату і якомога швидше заходився читати. Тут я знайшов допомогу — описи й малюнки різних операцій, ампутацій та інструментів, потрібних для цього. Можливо, професор своєю книжкою врятував мене… А що з язиком? Ніде нічого про язик я не знайшов. Тут я був залишений напризволяще. Мені здавалося, що найбільша проблема — зупинити кров. Коли хтось захворів, кровопускання часом може допомогти, але треба знати міру.

Я вирішив зробити так, як робив Гоффман, бо нічого схожого на моє завдання у записнику професора Гаґстрема не знайшов. Гоффман вважав, що невидимі випари з нечистих місць всередині землі — міазми, як він казав — через легені потрапляють у рани пацієнта й викликають гангрену. Майстер постійно посилав мене принести необхідні для запобігання цьому засоби. Тож і я зараз пішов на пошуки. Нічого схожого на винний оцет я не знайшов, але за порожніми полицями побачив ще одні двері — у підвал. Підпаливши смолоскип, я спустився сходами й побачив довгі ряди запорошених пляшок. Це був винний підвал. Я шукав винний оцет. Для Гоффмана я не раз робив оцет, залишаючи вино без корка закиснути. Узяв кілька пляшок і пішов нагору.

Ялівець і сосну знайшов у лісі, далеко йти не довелося. Сосновою глицею посипав підлогу навколо стола, ялівцеві гілочки змотав у жмут і підпалив, а коли добре розгорілося — загасив. Кімната наповнилася густим білим димом.

У ящику під столом знайшов я все, що бачив у Гоффмана, тільки значно чистіше — схоже, ніхто цими інструментами не користувався. Тут були щипці, пилка, ножі. Попробував леза пальцями — усе нагострене.

Тепер я мусив відрізати йому язика, люба сестро. Розв’язавши мотузку, яка тримала дерев’яну палицю між його зубами, вийняв з рота мокрий кляп і розв’язав пов’язку на очах. Розпалив вогонь у каміні й поклав у жар кочергу. Температура зростала, залізо помалу розпікалося до червоного. З поліна вирізав клин і вставив між зубами, щоб він не міг стулити рота. Голову хлопця повернув так, щоб він не захлинувся кров’ю. Узяв ножа, але руки так тремтіли, що на певний час мене охопив відчай.

Потім пальцями розсунув його теплі вологі губи, але ніяк не міг витягти язика — вологий кінчик раз за разом вислизав з пальців. Згадав, як намагався зловити ящірку в скляній пляшечці на пагорбі Скіннарвіксберґет. Поклав ножа й вийшов з кімнати. Узяв пляшку вина — угорське токайське, відбив шийку, бо не мав іншої можливості відкоркувати, і пив, пив, пив, аж поки моя і так не дуже біла сорочка геть змокла від вина, а в горлі запекло.

Сонце схилилося до обрію. Ще не вечір, але вже близько. Я обхопив руками коліна й хитався вперед-назад. Тоді я вперше почув його голос за спиною — крізь страшний алкогольний чад пробурмотів усього два слова: «Де щебетун?»

Те, що я мав зробити, можливо лише з непритомним пацієнтом. Якщо він прийде до тями, я не матиму жодних шансів. Збадьорений вином, я кинувся до стола. Розпечене залізо своїм запахом заглушило навіть аромат глиці й ялівцевий дим. Без особливої надії почав я порпатися в інструментах з ящика. І хоч який я був некмітливий, а таки добрав, що мені могло б допомогти — щипці й ножиці. Узяв інструменти, схопив язика щипцями, потягнув — і знову невдача: побачив, що навіть так корінь язика недосяжний для ножиців.

Знову побіг до ящика з інструментами, цього разу взяв молоток і якесь долото з тупим кінцем. Колись я бачив, як Гоффман робив з одним пацієнтом те, що я зараз мусив зробити зі своїм, правда, в меншому обсязі. Тоді мене мало не