Читати книгу - "Зібрання творів"

цій подрузі навіки.

Мов таті, свищуть чагарі,

розверзлось чорне віко

непам’яті, неначе труп

скоцюрблений спускають

на мотузках, у кілька рук.

І знову повертають

тебе землі, що почала

віддавна утікати.

Стреми ж до неї – в два крила,

щоб смертю смерть попрати.

29.[1].

* * *

Ця мить – як тріщина у камені,

загусла на смолу пітьма.

Ані минулого нема мені,

ані майбутнього – нема.

Уводноволені течуть

як ноче-дні, так і дне-ночі,

лиш серце вірити не хоче

і цідить сіру каламуть

на вечори, і дні, і ранки,

і ночі – вискалки ждання.

Був віщий сон: мов коло ґанку

приспала зграя вороння

і голу хату обліпила,

і довго каркала в вікно.

Зимова блискавка розбила

твій дім надвоє – колуном.

І як зліпити половинки,

з’єднати як – сам Бог не зна.

І плаче син, голосить жінка,

немов зигзиця, край вікна.

* * *

Якими нападами рвусь до вас,

своєї спроневіри гострим краєм.

Валує з мене самота, як сказ,

і лють, немов пропасниця, стрясає

напругле тіло. Розтопився час,

його змертвіла хвиля нас гойдає.

Чи вільного життя ми ще назнаєм?

Ачи повернемо – бодай по нас,

бодай душею голою? Бодай

пречистими і білими кістками?

Чи ж нами втішиться наш рідний край?

Заграє радісна зоря над нами,

рабованими янголами мук?

Чи вже вгорі на нас чигає крук?

30.1.

* * *

То як тобі пенати?

Тягнись, як шарий віл.

Десь шамотить Хрещатик

і кішлиться Поділ.

Подзенькують трамваї,

автобуси снують,

оденки десь справляють,

пиячать і жують.

І п’ють моє здоров’я

і многая літа.

Край мого узголов’я

Мати пресвята

маною сновигає,

ні оком не змигне,

сліпа рука блукає -

відшукує мене.

Шепочуть спраглі губи:

синочку, сину мій,

за віщо тебе губить

Господь усеблагий?

30.1.

* * *

Пірнаю в ночі, наче в сни,

до ранку не прочахну.

А три весни, як три стіни,

пополотніли з жаху.

Ще видиться: тонка сосна

пірнути в небо хоче,

стоїть дружина голосна

і в безвість тупить очі.

Туди провадять тільки сни,

але немає шляху.

А три весни, як три стіни,

пополотніли з жаху.

31.1.

* * *

Вороння пролетіло в сусіднім вікні,

наче груддя біди в вечоровім огні,

наче помахи долі: нещасний, дивись,

як червоно і чорно твої пойнялись

роки сховані. Літа без зелен-садів,

коридори ночей обгорілих і днів

попідпалених, весни, де води ревуть

і гримить бездоріжжя, назначує путь

порозгаслими геть калюжами.

Доля спить, обіклавшись ножами.

3.2.

* * *

Ти, янголе, закинутий у пекло,

настачене собі за власний прогріх -

цю понадмірну відданість шляхам

будучих літ – уже спізнав чекання,

коли ж відслоняться тобі світи,

занадто добре знані, ще до твого

народження? Ти, янголе, спізнав

кінець путі? Збагнув свою конечність

у передчассі радісної смерти,

як раптом, відсторонені рукою

вельможною, перед тобою ниць

падуть кохані, друзі, сподівання,

голодні, як вовки, жалка самотність

і очужілістю пойнята ніч

(те все, що шикувалося в дорогу

з тобою разом? Те, що більшить тіло,

але обмалює забитий дух).

І при початку тих часів блаженних

ти став, зніяковілий, і утрата

болить тобі обабоки – ти, янголе,

припнутий гострожалими списами

до тіла власного – хреста подоба -

втрачаєш право самоуникання,

самопереростання скрайніх меж

і, розминувшись із самим собою,

ти почезаєш у незгоді вчинків

(чужих чинінь) – як вічна колотнеча

з народження заблуклої душі,

не названої власною ще й досі.

Ти був скупий чи то – занадто щедрий

на власну душу і не брав нічого

із тих дарів високих, що тобі

належать правом самопочезання

і самодарування – цим світам,

так само неоговтаним, як серце,

розгублене проміж світанних душ,

що тільки розвидняються з пітьми

ледь-ледь призбираного існування

(ті душі чорним дьогтем аж лящать

і мерехтіють полисками крики

безпам’ятної маячні бажань,

котрі засіли в серці, ніби дразка).

31.1.

* * *

За шибами туркочуть голуби

і горобці виспівують щасливі,

перегуки і гамори грайливі

все хлюпають об шиби, мов прибій,

так дивно відгороджений вікном

і зависоким муром. Синь небесна

до тебе прихиляється облесна,

а я, малий і недолугий гном,

тягнусь до неї крізь округлі ґрати,

як потороч. А бородатий сатир,

в кожух убраний, топче перший сніг,

що горнеться довірливо до ніг

і вірою зростає на півп’яді.

Мовляв, ми чим багаті, тим і раді.

Покривджувати нас – хіба ж не гріх?

3.2.

* * *

Щаблі життя: відслонення душі

промежи злежалих і сланцюватих

одмерлих душ – старого родоводу

нагірньої біди. Пропахлі смертю

справіку неоговтаних бажань,

що, в землю втоптані, підносять руку,

неначе потопельник із води, -

останній крик настрашеної волі,

тим схарапудженої, що кінець

видніший їм за самогамування-

самовдоволення. Розкритий рот

запрагнув окропитися водою

своєї смерти. Ось – щабель останній

твоїх щаблів. О порожнечо душ

і порожнечо життєіснування

на півдороги між життям і смертю.

Бо до життя – і страшно, і далеко,

і сил не стане. А до смерті – ближче,

мов до коханки, що приступна завжди,