Читати книгу - "Таємниця Чорного Дракона, Аманді Хоуп"

Мірана почала прибирати зі столу, і я змогла видихнути з полегшенням. Цього разу дівчина вигадала сама виправдання моїм дивностям, але що буде далі? Дізнавшись ближче, чи не переконається вона, що я зовсім інша людина?

Треба щось зробити. І для початку перестати поводитися як доросла, згадати, що мені лише вісімнадцять. Мене мають цікавити хлопчики, шмотки, музика, а головне – бунт проти всіх і вся. Відтворити все, що я творила, будучи підлітком? Здійснювати помилки та робити дурниці. Тільки в юному віці це здається жахливо, пізніше згадуючи свої витівки, розумієш, що незважаючи ні на що, це був найкращий час. Повернутись у нього знову! Це ж шанс!

Від подібних думок навіть голова трохи запаморочилась. Кому ще випаде можливість зі своїх двадцяти п'яти несподівано повернутися у вісімнадцять? Та я щасливиця! З досвідом прожитих років – мої подвиги зараз мають стати ще веселішими та унікальнішими! По-перше, мама не покарає, по-друге… Хоча й «перших» достатньо, щоб заволати: «Ура!» і рвонути на подвиги.

Збадьорившись такими міркуваннями, відразу ж відчула приплив сил. Ось це терапія! Психологи відпочивають!

- Міране! - схопилася я на ноги. – А чи не обстежити нам місцеві території? Раз ми збираємося жити в палаці, треба знати, що і де?!

Здається, нарешті я почала правильно діяти. Тому, як спалахнули очі дівчинки, зрозуміла, що рухаюся в потрібному напрямку.

- Пані! - зраділа вона невимовно. – Це ми зараз! Це швидко! Я тільки посуд на кухню занесу і одразу ж до вас!

Вона вилетіла наче метеор, тільки спідниця майнула в дверях. А я похвалила себе за винахідливість. Якщо порівняти розповідь того воїна про Алану, з моїми пригодами в юності, ми з нею дуже схожі. Отже, просто потрібно розслабитися і поводитись абсолютно безрозсудно. А що? Зможу! А якщо накотити ще грамів сто спирту, так і взагалі заспіваю…

Не встигла я гарненько помріяти про майбутнє веселе життя, як у двері постукали.

«Невже Мірана так швидко повернулася?» - здивувалася я і пішла відкривати.

Але на порозі опинився мій новоявлений татко власною персоною.

Перш ніж зайти, він озирнувся на всі боки, і тільки після цього переступив поріг кімнати.

- Ти вже влаштувалася? – спитав він, байдужим поглядом окидаючи простір.

- Так, - відповіла насторожено. - Дякую!

Поводився він дивно, з усього було видно, що він нервує, мимоволі заразилася від нього тривогою.

Батько пройшовся по кімнаті, зупинився біля вікна і завмер, ніби забувши про моє існування, дивлячись у далечінь, невиразним поглядом.

«Що відбувається?» - захотілося запитати, але я лише покашляла, привертаючи до себе увагу, перериваючи мовчанку, що надто довго тривала.

Він стрепенувся, як від сну, виринувши зі своїх роздумів, і підійшов до мене.

- Дівчинко моя! - взяв мене за плечі, заглядаючи в очі. - Нічого не бійся!

Потім вийняв з кишені невеликий кулон на ланцюжку із зеленого каменю, схожого на нефрит, але з чорними візерунками. І надів мені його на шию зі словами:

- Це амулет. Сховай його подалі від чужих очей.

Що я одразу ж і зробила, заховавши камінь під комір сукні.

- Розумниця! – похвалив татко. – Амулет захистить тебе від ментальної магії. Нізащо не знімай його.

А далі його обличчя спотворилося такою злобою, що мені стало ніяково.

- Не дозволю йому прочитати твої думки! Не бійся! Він нічого не взнає!

У цей момент мені стало страшно. Хто такий "він" - зрозуміло без слів. А чого мені боятися? І що приховує мій татко? Зрозуміло, що справа нечиста. Тільки я тут яким боком? Що мусить знати такого Алана, чого не слід знати принцу?

Після, татко не вимовивши жодного слова, так само швидко, як прийшов, пішов. А я ще довго стояла стовпом посеред кімнати, усвідомлюючи, що вляпалася у щось дуже погане. І найжахливіше – не знаю у що…