Читати книгу - "В моїх думках , Ясміна Лав"

Хочу забути те, що робила там, нагорі.

Прикриваю очі від застиглих сліз.

Який сором! Наче шльондра вішалась на нього.

Так би й дала собі гарного стусана.

Давид сідає в автомобіль, запускаючи холодне повітря і запах свого парфуму, від якого зараз я просто морщуся.

І тільки тепер до мене доходить. 

Я ж сюди приїхала з Ярославом.

Де він, чорт забирай?!

Мигцем дивлюсь на чоловіка, який виїжджає з двору. Хочу спитати, де подівся його брат, але не маю сил із ним зараз говорити. Не витримаю, якщо подивиться на мене. А плакати потрібно вдома, в подушку, щоб ніхто не бачив.

Так мені сказав тато, ще коли я у школі вчилася.

Був у мене період у першому класі. Однокласник весь час мене дражнив, тому що як тільки наставала весна, на обличчі у мене з'являлися веснянки. Зовсім трішки помітні. І літом вже зникали. 

Але цей малий гівнюк всі три місяці не давав мені спокою.

Зараз я не вважаю, що він мене ображав, а тоді, маленькій дівчинці, яку весь час дражнить хлопець, який їй подобається, ой як було прикро.

Тільки-но я вибігала зі школи й опинялася в автомобілі батька, починала плакати.

Тато, звісно, заспокоював, але ніколи не шкодував. І не заступався. Хоча я просила піти до школи, поговорити з вчителькою чи з тим хлопчиком. Але він не йшов.

Одного дня я знову розплакалась після занять, батько просто сидів і мовчав. Коли ж ми приїхали додому, він піднявся зі мною у кімнату і сказав:

— Сашо, ти сильна дівчинка і виростеш впевненою у собі жінкою. Ти повинна навчитися вирішувати конфлікти самостійно. А якщо іншим разом захочеш поплакати, цього не повинен бачити ніхто. Навіть я. Для цього є подушка…”

Він вийшов з кімнати, а я після цього дня більше не плакала. Коли мене хтось бачить...

І зараз не збираюся.

Вулиці міста порожні. Автомобіль Давида мчить, наближаючи мене до місця призначення. А я сиджу, наче на голках, втискаючись у крісло, щоб бути якомога далі від чоловіка.

Я злюсь на нього, а ще моє бажання нікуди не зникло і тіло тремтить.

Ось вже й наша вулиця. Ще кілька будинків.

У горлі стоїть клубок, а на грудях наче лежить камінь.

Так боляче.

Боляче від того, як він відкинув  мене… знехтував мною...

Я ж, дурна, думала, що між нами є почуття. Я закохалася і підпустила його так близько, як нікого...

Ідіотка.

Давид зупиняється за кілька метрів від мого дому, і я відразу відчиняю двері.

— Сашо, я…

Але я не слухаю.

Не хочу.

Не зараз.

Вистрибую і біжу до воріт. Швидко зачиняю за собою хвіртку і впираюся у неї спиною. 

По щоках біжать сльози.

Стираю їх тильною стороною руки та роздивляюся двір.

Автомобіль тата на місці. Отже, він вдома.

Заходжу тихо, через кухню. Знімаю куртку і кидаю на стілець у кутку, а потім наливаю собі води.

Таке відчуття, що мені немає чим дихати.

— Сашенько, — чую позаду голос Марії.

Жінка з тривогою підходить до мене і роздивляється мої очі. Я впевнена, що вони червоні.

— Щось сталося? Він образив тебе? — її погляд стає суворим.

— Все добре, Маріє. Все добре. Просто мої фантазії розвіялися...

— Люба, якщо тобі потрібно поговорити...

Просто хитаю головою у відповідь. Зараз я точно не хочу говорити.

— Тато? — питаю перед тим, як покинути кухню.

— Не повертався.

— Я бачила машину.

— Дмитро Олександрович приїхав сам.

— Добраніч, Маріє.

Підіймаюся до себе і завалююсь на ліжко.

Обличчя ховаю в подушку, яка за кілька секунд стає мокрою.

Зате дихати легше.

Образа залишилася, але вже не душить.

Відчуваю під животом щось тверде і витягую телефон.

На екрані висвітлюється двадцять сім пропущених від Давида.

На секунду зависаю. 

Чого це він?

Що взагалі відбулося у тому домі?

Чому я не пам'ятаю більш ніж половину вечора?

Тобто, ночі. 

На годиннику майже третя.

Це все виглядає якось не нормально. І в мене купа питань.

На які я знаю, хто мені відповість.

Сьогодні ж...