Читати книгу - "В моїх думках , Ясміна Лав"

Цього ранку я одягаюся так швидко, як тільки можу. Вперше не снідаю і, кинувши “Добрий ранок” Марії, вибігаю з дому.

На вулиці знову ллє дощ. Від цього холодно і темно, а на душі шкребуть кішки...

— Доброго ранку, Олександро Ігорівна, — усміхнувся водій, відкриваючи парасольку.

— Не потрібно, — накинувши капюшон дощовика, я швидко біжу до автомобіля.

Дорогою спостерігаю, як вікна машини заливає потік води. Схоже, ця злива надовго.

Тілом пробігає тремтіння.

Біля воріт університету юрба студентів із парасольками. Всі хочуть якомога швидше сховатися від непогоди.

Дмитро Олександрович зупиняється, але покидати авто я не поспішаю.Тільки коли людей біля входу меншає, вискакую на вулицю. Накриваю голову рюкзаком і біжу через двір, сходами до дверей. Але всередину не заходжу. Зупиняюся під навісом і виглядаю Ярослава.

До початку пари залишається п'ять хвилин, а хлопця, або ж його друзів, я так і не бачу. Уже збираюся зайти всередину, як біля воріт з'являється знайома фігура.

Ніка, тримаючи за руку Андрія, сміючись, біжить до будівлі. Вирішую все ж дочекатися їх.

Може, Андрій щось знає про свого друга.

— Привіт! — сміючись, вітається Ніка, забризкуючи мене дощовою водою.

— Привіт, Сашо, — стриманіше вимовляє її хлопець.

— Привіт, ви тільки вдвох? — вирішую одразу уточнити питання, яке мене хвилює.

— Свого чекаєш? — підморгуючи, питає дівчина.

— Угу.

— Ярослав з хлопцями в клуб вночі поїхали, — опускаючи очі в землю, каже Андрій.

“Якийсь він сьогодні інший. Стриманий, тихий, наче провинився”, — відмічаю про себе.

Лунає дзвінок, і Ніка тягне мене всередину. На лекції не можу зосередитися. Машинально записую інформацію, яку нам говорить викладач, а сама весь час думаю про Давида.

Про те, як і чому він був зі мною в будинку, коли я прокинулася. Якась незрозуміла ситуація.

А потім згадую наші поцілунки — і щоки заливає рум'янець.

Як це я так могла поводитися?

Що на мене найшло?

Ще й звинувачувала його, що відштовхнув тоді! Дурне дівчисько!

Чоловік усе правильно зробив. 

Тільки ось тепер мені краще взагалі не стикатися з ним ніколи. А то згорю з сорому.

В обід, як завжди, спускаємося з Нікою у кафетерій. Вільних місць немає, але за хвилину перед нами з'являється Андрій і вказує на столик у кутку.

Знову ловлю його погляд, але нічого не кажу. 

Сідаю навпроти пари та відкушую шматок свого сендвіча. Бачу, як Ніка з Андрієм весь час усміхаються одне одному, наче ненароком торкаються, хлопець її обіймає. Видно, що закохані, і їм байдуже на всіх навколо.

Невже я думала, що зможу так поводитися з Давидом?

 Але ж думала… Мріяла.

Дивлюся на обід, який майже не чіпала, беру з таці пакет з соком і поспіхом прощаюся з друзями.

Зупиняюся в холі. 

Сідаю на широке підвіконня і дивлюся на маленькі, густі краплинки, які покривають широкий двір навчального закладу, устелений тротуарною плиткою.

Витягую з рюкзака телефон і вирішую ще раз зателефонувати Ярославові. 

Я пробувала зранку, але нічого не вийшло. Абонент поза зоною.

Але набрати номер не встигаю.

Чую, як зверху сходами спускається гамірна компанія. Впізнаю голоси відразу і повертаю голову у їхній бік.

Попереду хлопців іде Ярослав. 

Він розслаблений, веселий, усмішка сяє на обличчі, а очі горять. Очевидно, що він ще навіть не лягав після нічних гулянь. Але мене це не цікавить.

Хлопці мене не помічають, вони сміються голосно на весь хол, обговорюючи якусь нову витівку. 

Я чекаю, поки наблизиться до мене компанія, а потім просто стаю перед ними.

Ярослав кидає на мене погляд. Морщиться, але вичавлює усмішку і підходить ближче.

— Привіт, Сашо, — спокійно вимовляє він.

— Нам треба поговорити, — кажу тихо, відвертаюся і йду в бік аудиторій.

— Знову розмови, сонечко! — занадто голосно вимовляє хлопець.

Чую, як він хихикає, а за ним і вся його компанія. Та головне, що йде за мною. Хай випендрюється скільки завгодно.

Заходжу в порожню аудиторію, і Ярослав іде за мною. Чекаю, поки він зайде, а потім зачиняю двері.

— Що сталося, кицю? А, так, ти ж не любиш, коли тебе кицею називаю.

— Ти мене питаєш, що сталося? — стараюся триматися спокійно.

— А що?

— Ти мене відвіз за місто. А потім залишив у домі зі своїм братом, поки я спала. І взагалі, як так вийшло, що я заснула?! — дивлюся просто в його очі.