Читати книгу - "Поліна, я на колінах!, Олександра Малінкова"

Поліна.

Не знаю яким чином Лівії вдалося все ж таки вмовити мене придбати ту сукню. Можливо, це сталося тому, бо я знаходжуся в такому стані, що мені зараз байдуже на все, навіть якби замість сукні вона намагалася мене одягнути в чохол від роялю. Крутить мною ця дівчина як хоче, користується тим, що вона найліпша та єдина близька подружка. Та що там подружка, взагалі ближче за неї на даний час в мене немає нікого.

Вона ще раз прискіпливо поглянула на мене. Потім стягнула з волосся гумку, завдяки якій воно було зібране у хвіст на потилиці. М’які прядки миттєво розсипалися по плечам. 

- От тепер ідеально. - задоволено вигукнула Лів.

- Ти впевнена, що хочеш в нічний клуб? - в мене ще жевріла надія, що її внутрішня батарейка все ж таки колись та розрядиться.

- Тобто ти вважаєш, що я летіла сюди за тисячі кілометрів, щоб полежати на твоєму дивані? Нізащо! Чуєш! І тобі не дам цього зробити! Ми їдемо розважатися! - замахала рукою таксисту, який зреагував і пригальмував поряд з нами.

Понуро зітхнула й залізла слідом за нею в салон автівки. 

Далі Лів почала штудіювати на своєму смартфоні нічні клуби, які б відповідали її очікуванням та уподобанням. 

- Сюди будь-ласка! Скомандувала таксисту! 

- Без проблем, пані! - водій натиснув на педаль газу, автівка плавно зрушила з місця.

“Найліпший і найдорожчий заклад Києва, а ця дівчина не пропаде!”; зауважила я про себе.

Був останній шанс, що нас не пропустить охорона цього клубу, але Лівія включила свою чарівність, заговоривши до охоронця на англійській, запхала йому в кишеню купюру, і вуаля… Всі двері нам відкриті. 

- Приємного відпочинку! - промовив до нас охоронець, та посміхнувся, тільки й того, що не вклонився.

- Дякуємо! Любчику! - знову прощебетала на англійській мові.

Щойно ми увійшли, вона оглянула все й потягнула мене в бік бару.

- Келих мартіні за зустріч? - запитала мене, та не встигла я й рота відкрити, як бармен по команді розливає вже напій в два келихи.  

- За нашу зустріч! - приречено підняла келих. Можливо спиртне підніме градус мого настрою… Хоча навряд чи. 

Зробила декілька ковтків, розвернулася в бік залу. 

Сьогодні в клубі яблуку немає де впасти. Дуже багато хто танцює. Та ось швидкий трек змінився на повільний. Відповідно на танцполі людей зменшилося врази. Таким чином стали помітні столики які знаходяться в глибині, ті самі які зі статусом VIP. І хто б Ви думали там відпочиває, за одним з тих столів? А я так розраховувала, що на сьогодні вже неприємних сюрпризів досить… Та доля вирішила випробувати мої нерви та витримку по повній. 

Добре! Не буду тягнути! Там помітила: Данієля, Діану та Майкла. Цікаве тріо, правда?! 

Що найпечальніше, що всі троє теж ппобачили мене, чи вірніше сказати нас. 

Майкл щось сказав офіціянту, напевно ще й гроші запхав у руку. І щойно закінчилася повільна пісня, як на всю залунав до болю знайомий трек Бумбоксу “Поліна я на колінах”. Вирішив нагадати хто я? Даремно! Мене вже це давно не чіпляє!

- Ходімо потанцюємо! - кричу на вухо Лівії.

- М-м. Під це? - здивувалася вона.

- Чому ні? - посміхнулася до неї.

- Ну ок! Я за будь який кіпіш!

Витягнула Лів майже в самий центр. А що? Невже я не маю права розважитися з подружкою? Чи мої “любі родичі” вирішили, що я знову заб’юся у куток, щойно помічу їх присутність?

- На нас всі звертають увагу! - задоволено прокричала на вухо Лівія.

- Хіба не цього ти хотіла? - відповіла їй.

Та ось знову повільна композиція. І Данієль, опиняється поряд й торкається мого ліктя.

- Можна тебе запросити? - зазирає в очі, бере за руку, іншу кладе на мою талію.

Скрізь тонку тканину шовкової сукні відчуваю, яка гаряча його долоня. 

Ми повільно починаємо гойдатися в такт музиці. Якийсь час мовчки. Потім Данієль перший заговорив.

- Ти сьогодні дуже гарна! - його очі горять, можливо, від вжитої ним чималої порції алкоголю. - Ходімо поговоримо!

- А є про що? - намагаюся уникнути розмови. Та й залишатися з ним наодинці особливого бажання не маю.

- Будь ласка! - не здається Данієль.

Знаходжу очима Лів, яка танцює з незнайомцем поряд. Повільний трек закінчився і я заговорила до дівчини.

- Я відійду на декілька хвилин!

- А цей типчик, як я розумію твій зведений брат? - здогадується вона.

- Так! - киваю.

- І як тільки вони тебе знаходять? Може маячок якийсь маєш?! Чекатиму тебе біля бару.

- Добре! 

Розвертаюся до Данієля й, крокую за ним. 

Маю надію, що він буде поводитися чемно й не нарветься на “люб’язність” з мого боку.