Читати книгу - "Мисливці за головами"

— …Ччортзна-що! — сказав я. — За що ви мене заарештовуєте?

— За вбивство Синдре О.

Я витріщався на Сюндеда, поки він простими дохідливими словами — не напам’ять, не так, як поліцейські в американських фільмах, що відчеканюють «правило Міранди», ніби «Отче наш», — пояснював мені, що я маю право як вимагати адвоката, так і помовчувати. А на завершення сказав, що керівництво дало дозвіл затримати мене, щойно я опритомнію. Урешті-решт у мене всього лише пара стібків на зашийку.

— Чудово! — промовив я. — Особисто я обома руками за!

16. Машина «нуль-один»

Як з’ясувалося, лікарня знаходилася у позаміській місцевості, недалеко від Елверума. Мені полегшало, коли її білі, схожі на матраци, будівлі зникли вдалині. А ще легше було від того, що ніде поблизу не спостерігалося сріблястого «лексуса».

Ми їхали у старому, солідному попри вік «вольво», з таким багатим звуком двигуна, що я вже подумав, що це колишня машина грабіжників, переобладнана на поліцейську.

— Де ми? — спитав я із заднього сидіння, де встромився між корпулентними тілесами Ендріде й Ескіля Монсенів. Мій одяг, точніше сказати, одяг Уве було відправлено до хімчистки, але санітар видав мені тенісні туфлі і зелений спортивний костюм з логотипом лікарні й суворо попередив мене, що все це я маю повернути у випраному вигляді.

Окрім того, мені повернули всі ключі і гаманець Уве.

— Хедмарк, — відізвався Сюндед з місця, яке афроамериканці називають the gunshot seat,[33] — переднє сидіння поряд з водієм.

— А куди ми прямуємо?

— А це вже вас аніскілечки не обходить, — прошипів молодий прищавий водій, кинувши на мене крижаний погляд у дзеркало заднього виду. Bad cop.[34] Чорна куртка з бівернейлону із жовтими буквами на спині «Клуб Кодо-дзен, Елверум». Я припустив, що це суміш якоїсь хитромудрої містики із суперновими — а насправді старими як світ — прийомами єдиноборств. І що лише завдяки жуванню жуйки він розвинув виняткову мускулатуру своїх щелеп, непропорційних у порівнянні з усім тілом. Прищавий хлопець був таким хирлявим і вузькоплечим, що його руки, котрі тримали кермо, здавалося, сходяться під кутом, як буква V.

— Слідкуй за дорогою, — упівголоса порадив йому Сюндед.

Прищавий щось пробурмотів і невдоволено витріщився на пряму, як струна, смугу асфальту, що надвоє розділяла плаский, як млинець, сільськогосподарський ландшафт.

— Ми їдемо у поліцейську дільницю в Елверумі, Чикерюде, — сказав Синдед. — Я прибув сюди з Осло і допитаю вас сьогодні і, якщо треба буде, завтра. І післязавтра. Сподіваюся, ми знайдемо спільну мову, а то я терпіти не можу Хедмарк.

Він забарабанив пальцями по маленькому саквояжу, схожому на дамський б’ютікейс для косметики, який передав йому Ендріде, оскільки у нас на задньому сидінні вже не вистачало місця для такої скрині.

— Знайдемо, — запевнив я, відчуваючи, як обидві мої руки німіють. Близнюки Монсени дихали в такт, унаслідок чого мене стискало з обох боків, як тюбик з майонезом, що чотири секунди. Я прикинув, чи не попросити одного з них змінити частоту дихання, та вирішив утриматися. Після пістолета Граафа це навіть сповнювало мене відчуття певної захищеності. Я наче повернувся в дитинство, наче їхав з батьком на роботу, бо мама захворіла, і сидів, затиснутий між двох серйозних, але симпатичних дорослих на задньому сидінні посольського лімузина. І всі були урочисто вдягнені, але батько виглядав найурочистіше у своєму шоферському кашкеті і вів машину так рівно й елегантно. А потім батько купив мені морозиво і сказав, що я поводився як справжній джентльмен.

Рація затріскотіла.

— Тсс! — Прищавий порушив мовчання у салоні.

— Увага всім патрульним машинам, — зашипів гугнявий жіночий голос.

— Аж двом патрульним машинам, — пробубонів прищавий, зробивши звук гучніше.

— Егмон Карлсен повідомляє про викрадення трейлера…

Закінчення повідомлення втонуло у реготі прищавого і братів Монсенів. Їхні тіла трусилися і здригалися, і я отримував вельми приємний масаж.

Напевне, ліки і досі діяли.

Прищавий підняв мікрофон і промовив у нього:

— А голос у Карлсена був при цьому тверезий? Прийом!

— Ні, не зовсім, — відповів жіночий голос.

— Певне, знову надудлився, сів п’яним за кермо, а потім десь забув машину. Подзвони у «Ведмежий паб». Напевне її там і припарковано. Восьмиколісник. На кузові реклама «Кухні „Сигдал“». Кінець зв’язку.

Він повернув мікрофон на місце, і я, помітивши загальне пожвавлення, скористався моментом:

— Як я зрозумів, тут когось убили. А можна спитати, як це мене стосується?

У відповідь запала мовчанка, але по обличчю Сюндеда у дзеркалі я бачив, що він замислився. І раптом він повернувся до мене і пильно подивився:

— Гаразд, давайте одразу ж закриємо питання. Ми знаємо, що це зробили ви, пане Чикерюд, і у вас не вийде відкараскатися. У нас є і труп, і місце злочину, і докази, які пов’язують вас і з тим, і з іншим.

Мені належало б бути приголомшеним, бути в паніці, в шоці, відчувати, як серце шалено б’ється, чи холоне, чи що воно ще там робить, коли чуєш, як поліцейський тріумфуюче повідомляє, що у нього достатньо доказів, аби відправити тебе на довічне ув’язнення. Та нічого такого я не відчув. Бо я чув не тріумф поліцейського — я чув Інбау, Рейда і Баклі. Крок перший. Відкрита конфронтація. Або, як сказано в посібнику, — допитувачу на початку допиту слід дати підозрюваному відчути, що поліції відомо усе. Казати «ми» і «поліція», ніколи — «я». І «знаємо» замість «вважаємо». Впливати на самооцінку допитуваного, звертатися до людини із низьким соціальним статусом «пане», а з високим — на «ти» і на ім’я.

— Але, між нами кажучи, — продовжував Синдед, притишивши голос так, щоб той виразно сигналізував про довірчість, — судячи з того, що я про нього чув, цей Синдре О — невелика втрата. Якби ви не затягнули мотузку на шиї старого чванька, це, слід сподіватися, зробив би хтось інший.

Я стримався, аби не позіхнути. Крок номер два. Висловити підозрюваному співчуття, щоб розрядити ситуацію.

Оскільки я не відповів, Сюндед вів далі:

— Але у мене є для вас гарна новина. Якби ви негайно зізналися, покарання можна було б пом’якшити.

Ну точно — Конкретна Пропозиція! Цей прийом Інбау, Рейд і Баклі категорично не рекомендували, ним користуються лише відчайдухи. Вочевидь, цій людині і справді кортить звалити з Хедмарка додому.

— То чому ви це зробили, Чикерюде?

Я подивився у бічне вікно. Поле. Ферма. Поле. Ферма. Поле. Струмок. Поле. Чудове снодійне.

— Ну то що, Чикерюде?

Я чув, як пальці Сюндеда стукотять по