Читати книгу - "Пропала злодійка, Майкл МакКланг"

Її день мав от-от значно погіршитися.

Я відійшов назад вгору, як мені здавалося, на безпечну відстань. Я все ще проглядав значний шмат майдану і бійню, яка там відбувалася, але зі своєї нової позиції, я більше не бачив Гаммонд. Що ж, не можна мати всього.

Я під ‘єднався до пастки Телемарха і задіяв її.

Спочатку здавалося, що нічого не відбувалося. Протиборчі сторони раптово не перестали намагатися вбити одне одного. Але білий, як крейда камінь, яким був вимощений майдан, почав плавитися, повільно перетворюючись в густу багнюку. За кілька секунд всі на майдані були в ній по щиколотку.

Тоді, з однієї миті на іншу, камінь знов перетворився на камінь, ловлячи в пастку живих і мертвих, тих що вмирали і їхніх вбивць. Всіх, за винятком тих, хто був на барикадах, де йшла найбільш розпачлива і жорстока боротьба.

Почалося замішання. Хтось стривожено закричав. А тоді спрацювала наступна частина пастки Телемарха.

Почулося страхітливе ревіння, і на майдані раптом з‘явилося сонце, спалюючи все і всіх у своїх межах. Я гадав, що знаходжуся достатньо далеко. Я не був готовий до того, скільки сили вклав Телемарх у свої чари. Вибух відкинув мене назад, жбурнув десь на два метри. Я гепнувся на бруківку і скрутився калачиком, прикрив обличчя і дозволив, щоб вибух покотив мене далі вверх по схилі. Намагатися боротися з ним було марною справою.

Коли я зупинився, то якусь мить просто лежав. Начебто переломів не було, хоча здерлося трохи шкіри об бруківку, а обличчя пекло наче від раптових сонячних опіків.

Я встав і пішов глянути, що я натворив.

Майдану більше не існувало. Його знесло до гірської породи, яка сама диміла. Всі будинки навколо майдану, а також багато будинків в усіх напрямках за ними, перетворилися в палаючі руїни. Це було тотальне спустошення.

Я мав намір піти й пошукати труп Гаммонд. З магами завжди варто переконатися, що вони дійсно мертві. Але коли побачив результати чарів Аітера, то відмовився від цієї ідеї. На майдані були сотні людей. Від них не залишилося абсолютно нічого.

-- Я хотів тільки, щоб мені дали спокій, -- промовив я до спустошення.

Я розвернувся і почав дертися назад до Цитаделі. Позад мене почали здійматися крики. Не знаю чиї, може мешканців, може прибічників однієї чи іншої сторони, що зібралися і спостерігали з, як їм здавалося, безпечної відстані. Це не мало значення.

Хай там що, на тому майдані, того вечора судилося загинути сотням людей. Я просто подбав, щоб жодна зі сторін не перемогла саме в цій битві.

Мені було наплювати, хто переможе у війні.

Амра: інтерлюдія 1

Коли я відкрила очі, поряд зі мною навпочіпки сиділа маленька дівчинка. В неї було довге, темно-каштанове волосся в натуральних, кучерявих локонах, шкіра кольору старого, старого дуба і зорі замість зіниць в очах. На ній було лахміття, як в будь-якого вуличного щура. Вона сиділа навпочіпки, ліктями спиралася на вузлуваті коліна. Коли я почала дивитися на неї, вираз її обличчя не змінився, він був пильний, але не божевільний.

Мутним поглядом я провела навколо себе. Та сама кімната. Труп Телемарха там, де я його залишила, так само як завжди, мертвий, але без видимих слідів розкладу. Це могло означати, що відколи я відключилася, минуло не так багато часу. Або це могло означати, що в цьому місці трупи не гниють. Важко сказати. Я знов глянула на дівчинку.

-- Привіт. Я Амра. А ти? – голос в мене був хриплим.

Вона мовчки продовжувала дивитися на мене.

-- Ну, добре. Хай тобі буде. – Я з зусиллям сіла, а вона трохи відсунулася від мене. Не те щоб вона злякалася; швидше не хотіла, щоб до неї торкалися, навіть випадково. Мені було все одно. В мене все заціпеніло, в роті був смак, який я би не побажала своєму найлютішому ворогу. Я вирішила, що в цьому винен Клинок, а не моя звичка спати з відкритим ротом. Мій розум відсахнувся від думки про Клинок. Я ще не була готова обдумувати цю скверну.

-- Гаразд. Раз найближчим часом стакан вина мені не отримати, то наступним в списку буде встати. – Я говорила сама до себе, але присутність дівчинки давала мені зручну відмовку не почувати себе божевільною жебрачкою, що розмовляє сама з собою.

Мені вдалося встати. Я ще раз глянула навколо. Та сама кімната плюс дівчинка. Той самий труп. Ті самі двері, за ними та сама порожнеча і тріщина.

-- Наступне завдання, прибрати в кімнаті, -- повідомила я дівчинку. Я підтягнула труп Аітера в положення сидячи – він не задубів – тоді дозволила йому важко осунутися вперед, немов п‘яничці у відключці, що сидить на тротуарі. Тоді стала позад нього і копняком викинула його за двері. Я швиденько зачинила двері, не завдаючи собі клопоту спостерігати, як труп відлітає. Мені не подобалося вдивлятися в порожнечу, і мені не подобалося стояти спиною до дівчинки. Називайте це параноєю, але люди, що без пояснень таємничо з‘являються буквально посеред нічого, викликають в мене підозру, якими милими вони б не були. Я повернулася до неї. Вона не поворухнулася, тільки слідкувала за кожним моїм рухом своїми схожими на Атагосові очима.

-- На цьому прибирання закінчене, -- сказала я їй. – Що в нас далі по списку? А… так. Чекаємо поки ти щось скажеш.

-- Ти зауважила, що тут немає світла, але ти все одно бачиш? – запитала вона приємним, високим і абсолютно нормальним голосом.

-- Гм. Що ти там знаєш?

-- Багато чого.

-- Питання було риторичним. Так насправді я хотіла сказати: ”Мені наплювати, бо зараз мене вже ніщо не здивує”.

-- Тебе