Читати книгу - "Інститут"

— Я, по-моєму…

Він прочистив горло, і з рота знов полетіли бризки.

— Господи Ісусе, — мовив Нікі, витираючи собі щоку. — А ти рушників до своїх ригалів не докладаєш?

— Я, по-моєму, зомлію.

— Та де там, — сказав Люк.

Насправді щодо цього він був не певен, але краще було зберігати оптимістичний настрій.

— Ходімо сюди, в затінок.

Діти довели хлопця до столика для пікніків. Каліша присіла поруч і наказала опустити голову. Той послухався, не сперечаючись.

— Як тебе звати? — спитав Нікі.

— Гаррі Кросс. — Уся лють вивітрилась, голос звучав утомлено й сумирно. — Я з Сельми. Це в Алабамі. Не знаю, як я сюди потрапив і що зі мною сталося, нічо’ не знаю.

— Ми тобі можемо дещо розказати, — пообіцяв Люк, — але зав’язуй з оцією сранню і поводься по-людськи. Тут і так непереливки, ще між собою битися не вистачало.

— І ти маєш вибачитись перед Ейвері, — додав Джордж. Від шкільного блазня не лишилось і сліду. — Саме з цього починається людське поводження.

— Усе гаразд, — сказав Ейвері. — Він мене не забив.

Каліша не зважала:

— Вибачайся.

Гаррі Кросс підвів погляд. Повів рукою по своєму розпашілому, грубуватому обличчю.

— Вибач, що штовхнув тебе, малий. — Він роззирнувся до інших. — Згодиться?

— Наполовину згодиться. — Люк указав на Калішу. — Перед нею також.

Гаррі важко зітхнув.

— Вибач, як тебе там звати.

— Каліша. Якщо ми таки потоваришуємо, що наразі здається не дуже вірогідним, то називатимеш мене Ша.

— Тільки не молодчинкою, — сказав Люк.

Джордж засміявся і поплескав його по спині.

— Байдуже, — пробурмотів Гаррі й ще щось стер із підборіддя.

— А тепер, коли ми всі трохи заспокоїлись, — сказав Нікі, — чому б нам не закінчити наш клятий бадмін…

— Привіт, дівчата, — сказала Айріс. — Не хочете до нас приєднатися?

Люк озирнувся. Джо вже не було. На його місці стояли дві маленькі біляві дівчинки. Вони трималися за руки, і на їхніх обличчях були написані однакові емоції — приголомшення і жах. Усе в них було однакове, крім футболок: одна зелена, друга червона. Люк згадав доктора Сьюза: Перше створіння і Друге створіння[58].

— Ходіть сюди, — сказала Каліша. — Усе гаразд. Буча вщухла.

«Якби ж то», — подумав Люк.

13

За п’ятнадцять хвилин до четвертої того ж дня Люк сидів у себе в кімнаті й набирався інформації про вермонтських юристів, які спеціалізувалися на Акті про сумлінні практики стягання боргів. Поки в нього ніхто не питав, чому його цікавить саме це питання. Ніхто не питав і про Невидимця Веллса. Люк гадав, що можна було б розробити якийсь тест і дізнатися, чи моніторять його комп’ютер (наприклад, пошукати в ґуґлі способи вчинити самогубство — це, мабуть, спрацювало б), та потім вирішив, що це безглуздо. Навіщо копати сонного пса? І оскільки, враховуючи теперішній спосіб життя, легше йому від цього не стане, то краще й не знати.

У двері коротко постукали. Вони прочинилися, не встиг Люк і припросити. Це була одна з доглядачок. Висока, з темним волоссям і табличкою на рожевій блузі, де було зазначено «ПРИСЦИЛЛА».

— Очний тест, так? — спитав Люк, вимикаючи ноутбук.

— Так. Ходімо.

Жодної усмішки, жодного радісного щебетання. Після Ґледіс Люк був цьому тільки радий.

Вони знову скористалися ліфтом і вийшли на поверсі «С».

— Скільки тут підземних поверхів? — спитав Люк.

Присцилла глипнула на нього.

— Не твоє діло.

— Я тільки хотів зав’я…

— Не треба. Просто заткнися.

Люк заткнувся.

У старому доброму кабінеті «С-17» на нього чекав не Зік, а інший технік, на чиєму бейджику стояло ім’я «БРЕНДОН». Ще там були двоє чоловіків у костюмах, один тримав у руках айпад, другий — папку-планшет. Вони не мали жодних бейджиків, і Люк здогадався, що це лікарі. Один був напрочуд високий і з таким черевом, що Гаррі Кроссу й не снилося. Чоловік ступив уперед і простягнув руку.

— Привіт, Люку. Я лікар Гендрікс, керівник з медичних процедур.

Люк просто дивився на простягнуту руку, не відчуваючи потреби її тиснути. Він засвоював багато нових поведінкових моделей. Було цікаво, але в жаский спосіб.

Лікар Гендрікс видав якесь дивне віслюче іржання, піввидих і піввдих.

— Нічого страшного, анічогісінько! Це лікар Еванс, керівник з офтальмологічних процедур.

Він знову видав свій віслючий вдих-видих, тож Люк припустив, що «офтальмологічні процедури» — це якийсь місцевий лікарський гумор.

Лікар Еванс, маленький чоловік з вигадливими вусами, не посміявся з жарту, навіть не всміхнувся. І руку теж не став простягати.

— То ти один із наших новобранців. Ласкаво просимо. Будь ласка, сідай, — сказав він.

Люк зробив, як загадано. Сидіти у кріслі було безумовно краще, ніж перехилятися через нього й випинати голу дупцю. Окрім того, Люк був майже певен, що то за процедура. Він уже проходив огляд в окуліста. У кіно малі ботани-вундеркінди завжди носили товсті окуляри, але Люк мав стовідсотковий зір, принаймні поки що. І він не сильно нерву­вався, поки Гендрікс не наблизився до нього з черговим шприцом. При вигляді голки серце в Люка трохи стислось.

— Не хвилюйся, це просто ще один укольчик. — Генд­рікс знову гиготнув, сяйнувши випнутими передніми зубами. — Тут у нас багато ін’єкцій, геть як в армії.

— Звісна річ, бо ж я призовник, — сказав Люк.

— Точно, точнісінько так. Не смикайся.

Люк не опираючись дозволив себе вколоти. Цього разу жар не приливав, проте стало відбуватися дещо інше. Дещо погане. Поки Присцилла ліпила йому на руку прозорий пластир, Люк почав задихатися.

— Не можу…

«Ковтнути», — хотів сказати він, але не вийшло. Горло стислось і склепилось.

— З тобою все гаразд, — сказав Гендрікс. — Це мине.

Обіцянка трохи підбадьорила, але в цю саму мить до Люка став наближатись інший лікар з трубкою в руках, яку, вочевидь, мав намір засунути йому в горло, як у цьому буде потреба. Гендрікс поклав руку колезі на плече.

— Дай йому ще пару секунд.

Люк із відчаєм вдивлявся в лікарів, підборіддям стікала слина, і він уже був певен, що це останні обличчя, які він побачить у житті… аж раптом горло розклепилось. Люк зі свистом набрав повні легені повітря.

— Бачиш? — сказав Гендрікс. — Усе гаразд. Обійдемося без інтубації, Джиме.

— Що… що ви зі мною зробили?

— Анічогісінько. Ти в нормі.

Лікар Еванс передав пластикову трубку Брендону і став на місце Гендрікса. Він посвітив Люку в очі, тоді взяв невелику лінійку і виміряв відстань між ними.

— Контактні лінзи носиш?

— Я хочу знати, що це було! Я дихати не міг! Ковтати не міг!

— З тобою все гаразд, — сказав Еванс. — Ковтаєш будь здоров. Колір повертається до норми. То ти носиш контактні лінзи чи ні?

— Не ношу, — відповів Люк.

— Добре. Молодчинка. Будь ласка, дивись прямо перед собою.

Люк поглянув на стіну. Відчуття, наче він забув, як дихати, зникло. Брендон опустив білий екран і приглушив світло.

— Дивися прямо, — сказав лікар Еванс. — Один раз відведеш очі, і Брендон дасть тобі ляща. Другий раз відведеш погляд, і він ударить тебе струмом — з низькою напругою, але дуже болісно. Зрозумів?

—