Читати книгу - "Дитя песиголовців"

На клейончатих скатертинах уже стояли тарілки з почастунками — менше, ніж у попередні роки, але цілком достатньо; Елізині салат і пиріг вдало вписались у загальну картину. Згідно з традицією, левову частину страв приносили самі учасники — ну, й скидалися на напої, ясна річ. Існував неофіційний фонд взаємодопомоги, незмінним його скарбником споконвіку був той-таки Гіппель.

Так само згідно з традицією, хоч би де святкували День пам’яті, завжди накривали три столи. За одним сиділи ті, хто воював у Середгір’ї. За іншим — дружини й діти; іноді — якщо ветерани вважали за потрібне запросити їх — брати, сестри, батьки. Третій стіл був крихітним, лише на три особи. І якщо ветерани зазвичай прилаштовувалися поряд зі сценою, а родичі — біля стіни, то цей, третій столик ставили у дальньому кутку. Наче хотіли засунути якомога далі, щоби зайвий раз не згадувати. І якраз тому — звісно ж! — кожен коли-не-коли та й кидав туди крадькома погляд.

Марта теж поглянула, але взагалі-то нічого нового не побачила — та й не очікувала. Її зараз більше цікавило те, як поведуться з батьком побратими.

Ні, вона не боялася, що від нього сахатимуться, як від зачумленого. Але вона бачила вираз обличчя Ктира на подвір’ї. І знала… надто багато всього знала.

Тому зітхнула з полегшенням, коли побачила, як кілька людей підвелися, щоби потиснути йому руку, а хтось просто підняв долоню…

Пані Франциска тим часом знай собі цвірінькала про те, що шкільна їдальня — це, Елізо, захід вимушений, в інших місцях нам відмовили, сама знаєш, як воно буває: десь на нинішній вечір уже арендовано, десь ремонт… ох, вибач, потім договоримо, Елоїз починає…

Гіппель підвівся, відкашлявся. Всі погляди були спрямовані на нього, навіть три постаті в чорному — ті, за окремим столиком, — підвели голови.

Далі була звичайна Гіппелева балаканина: бойове братство, скріплене земляцтвом, не розгубити традицій, як чудово, що всі ми тут зійшлися. Ветерани слухали його терпляче, схожі на старих хортів, які чекають, поки нарешті можна буде підійти до мисок із їжею. Дружини і діти наче віддавали данину традиції, хоча дехто вже почав перемовлятися.

Марті розмовляти не було ані з ким, ані про що. З її класу тільки у кількох батьки були на тій війні, і всі — в інших взводах. А День пам’яті — це щось типу закритої вечірки, будь-кого сюди не пускають.

Словом, вона сиділа і знічев’я спостерігала. Порівнювала з минулими роками. Так, казала собі, дещо бідніші столи, і народ вдягається скромніше, та дивись: так само всміхаються одне одному, розпитують одне одного про успіхи своїх дітей, — ні, нічого не змінилося, по-справжньому — нічого…

Навіть Гіппель так само, як зазвичай це й бувало, в певний момент поступився місцем дядечкові де Фіссеру. От, подумала Марта, хто анітрохи не змінився. Ще дещиця — і виглядатимемо однолітками, а потім… ох, ще вважатимуть мене його старшою сестрою!

Де Фіссер сидів на самісінькому краї столу ветеранів, наче трохи віддалік від решти, та коли дядечко підвівся, замовкли всі. Вдягнений він був у цивільне: джинси, смішна фланелева сорочка у велику клітинку, на шиї — тьмяні ланцюжки із крихітними ланками, причому жетонів, як зазвичай, видно не було. Але коли де Фіссер рухався, вони дзенькотіли, ці жетони, — звучали як додатковий хор голосів, що підспівують тим його десяти основним.

Дядечко провів п’ятірнею по своєму русявому волоссю, скуйовдив його. Посміхнувся — ці ямочки на щоках, як же Марта обожнювала їх. Їх, і білозубу посмішку, і веселий погляд блакит-них очей.

— Ну, — сказав де Фіссер, — ще один рік минув. Не кращий рік. Але ми знову тут, всі ми, а це вже чимало.

Голос, яким він говорив, був десятий, дядечків найрідкісніший. Низький, із ледве чутною хриплуватістю, він зазвичай лунав рівно й чітко. І єдиний змінювався з часом. Тільки він і нагадував Марті: насправді де Фіссер їй годиться у батьки, не у брати.

— Я багато не говоритиму. Не зараз. Всі ви після роботи, втомилися й хочете їсти. Нам дещо треба обговорити, це правда, але обговоримо ми потім. А поки що — всім смачного. І, — він підніс пластиковий стаканчик, решта теж потягнулася до посуду, — за наше братство. За те, що ми повернулися.

Зачовгали лавки та стільці — спершу коли їх відсували, щоб підвестися, потім — коли сідали, — а потім — наче раптом додали гучності на відео-плеєрі — залунало клацання ложок, виделок, шурхіт пластикових тарілок, голоси…

Марта не ловила ґав, взяла собі рибного салату, потягнулася до пакета із соком. Еліза про щось недбало розмовляла із сусідкою по столу, сухорлявою та тонкогубою, судячи з окремих слів, що долітали, — пов’язаною чи то із ринком, чи то з овочебазою. Сусідка жалілася, що син геть відбився від рук, відпустив волосся, схожий на чортзна-що, і жодної ради з ним. Еліза кивала й погоджувалася, підлітки, найскладніший вік. Дуже, мовляв, добре вас розумію, у самої он… Але якщо раптом ваш вирішить постригтися, телефонуйте, щось вигадаємо, так, без черги, ну про що може бути мова.

При цьому навіщось м’яко стиснула зап’ясток Марти, та від несподіванки ледве не вдавилася. Потім почула, як Еліза наче між іншим розпитує про постачання свіжими яблуками, все зрозуміла й у відповідь стиснула зап’ясток Елізи. Відчувала себе при цьому геть по-дурному: теж мені, дві змовниці, — але й чомусь була задоволена собою.

До розмови приєдналися дві тітки, що сиділи навпроти. Одна, озирнувшись на стіл із ветеранами, упівголоса зауважила, мовляв, із підлітками нелегко, але хоча б зрозуміло та звично, а от коли твій чоловік повертається з-за ріки таким… це ж, певно, важко: жити з людиною, яка тільки номінально твій чоловік, а насправді…

Еліза ще раз стиснула руку Марти, але, схоже, тепер — тільки аби стриматися і не наговорити жалісливій єхидні зайвого. Скрививши масно напомаджений рот, та торочила в тому ж дусі: і не кинеш його, і користі… але ми, звісно, всі маємо підтримувати одна одну, якщо вам, Елізо, потрібна буде допомога — та що завгодно, виговоритися там або порадитися…

— Продуктами, — спокійно сказала Еліза. — Із вдячністю приймемо допомогу продуктами, зокрема — яблуками. Є такий сорт…

Тут знову підвівся де Фіссер, проголосив другий тост — «за тих, хто чекав», — а коли випили, попросив на хвильку уваги.

— Перед тим, — пояснив, — як почнемо, є кілька питань. Озвучиш, Скарбничий?

Гіппель перерахував видатки за минулий рік: кому і якою сумою допомогли, і чому. Говорив несподівано коротко, в кінці послався на закриту групу в «Друзях»: виявилося, уже з півроку більшість ветеранів напряму чи через родичів підтримували контакт один з одним через Мережу, тому всі були в курсі поточних справ. Тому і питання про майбутні видатки