Читати книгу - "Карта днів"

— Перемир’я? — спитала Бронвін.

Єнох кивнув, і вони вдарили по руках.

Усі хотіли відпочити й відновитися після сьогоднішніх подій, тому ми пішли в дім, де Горацій приготував дещо дивовижне з того, що залишилося від украдених товарів. А потім я познайомив їх із перевіреною часом американською традицією трапезування перед телевізором. Я пультом перемикав канали, а мої друзі пильно стежили за екраном. І декого з них це заняття так поглинуло, що вони зовсім забули про свої тарілки на колінах, і їжа в них захолола. Телевізійна торгова мережа, реклама собачого корму і виробів з догляду за волоссям у жінок, якась проповідь на релігійному каналі, шоу талантів, фрагменти новин про конфлікти в далеких країнах — усе це було для них однаковою мірою чуже. Та, щойно вони подолали шок від того, що такий екран був прямо в домі, із повноколірним зображенням, об’ємним звуком та сотнею різних каналів на вибір, вони почали ставити питання. Деякі заскочили мене зненацька.

Коли на екрані майнув епізод з однієї зі старих серій «Стартреку», Г’ю запитав:

— А багато людей мають нині космічні кораблі?

Бронвін, дивлячись реаліті-шоу «Справжні домогосподарки з Оріндж-Кавнті[24]»:

— А в Америці бідних людей уже нема?

А Олівія:

— Чому вони такі неввічливі одне з одним?

Під час реклами якогось автомобіля Горацій спитав:

— А той шум уважається за музику?

Коли ми наскочили на теленовини, Клер скривилася та спитала:

— А чому вони так кричать?

Я побачив, що це почало їх засмучувати. Емма напружилася, Г’ю став ходити туди-сюди, а Горацій смертельною хваткою стиснув бильце дивана.

— Це занадто, — промовила Емма, торкаючись очей нижніми краями долонь. — Надто голосно, надто швидко!

— Воно ніколи не спиняється ні на чому довше ніж на мить, — прокоментував Горацій. — Ефект запаморочливий.

— Не дивно, що в цьому світі звичайні взагалі рідко помічають дивних, — додав Єнох. — Їхні мізки розплавились!

— Якщо люди двадцять першого століття дивляться, то й ми будемо, — сказав Мілард.

— Але я не хочу розплавленого мозку, — не погодилася Бронвін.

— Та нічого не розплавиться, — запевнив її Мілард. — Думай про це, як про вакцину. Лише краплі буде достатньо, щоб прищепити тебе проти великих потрясінь цього світу.

Ми ще трохи пострибали каналами, але той ефект, що перед цим змушував нас заціпеніти, уже почав випаровуватись, і мій розум став повертатися до неприємної реальності. І, коли ми наскочили на епізод із телевізійного реаліті-шоу «Холостяк», мені раптом спало на думку, як же мало я розумію світ, у якому виріс. Усе своє життя звичайні нібито люди в більшості своїй збивали мене з пантелику — отими смішними способами, якими вони пробували справити враження одне на одного, отими примітивними цілями, які вони перед собою ставили, отією банальністю своїх мрій. А також тим, як люди відкидали все, що не відповідало їхній вузькій парадигмі прийнятності, — неначе ті, хто думав, діяв, одягався чи мріяв інакше, ніж вони, були загрозою самому їхньому існуванню. Сáме це більше, ніж що інше на світі, було причиною того, чому я весь час почувався таким самотнім. Речі, які звичайні люди вважали важливими, я вважав тупими. І ніколи поруч не було нікого, із ким би я міг про це поговорити, тож я тримав свої думки при собі. І от, нарешті, у цьому звичайному світі в мене з’явилася була впевненість, що віднині в мене є справжній дім у Дивосвіті, де на мене завжди чекають. Але сьогоднішній день у Диявольському Акрі змусив мене почуватися так, наче там я теж був чужинцем — героєм для одних та брехлом для інших. І незрозумілим для всіх, прямо як удома.

А тим часом, поки я намагався пояснити друзям сюжет мультсеріалу «Сімпсони» та збирався вже остаточно здатися на милість глибокого сну (день був довгий), у моєму мозку раптом щось клацнуло, і я згадав, де раніше бачив обличчя того клерка. Я передав пульт Єнохові, перепросивши, що мені, мовляв, треба до ванної, та побіг нагору.

Зачинивши за собою двері до своєї кімнати, я дістав із-під ліжка Ейбів журнал проведених операцій та почав гортати, шукаючи обличчя того клерка. Щоб знайти його, знадобилося кілька хвилин — там було стільки сторінок та стільки облич, — але я, нарешті, знайшов його в одному записі за 1983 рік. Фото було старе, із 1930-х чи 1940-х років, як я здогадався, але той клерк на фото виглядав так само, як і сьогодні, що означало, що він жив у петлях уже доволі довго. Його ім’я було записане як Лестер Новбл-молодший. На світлині він мав на собі великий круглий капелюх та спокійно дивився в об’єктив — і жодної тіні страху, який я бачив на його обличчі сьогодні вдень. Я прочитав записи мого діда про ту місію, потім вирвав скріпки, котрі прикріпляли фото до сторінки журналу, та засунув світлину до кишені.

У коридорі я зіткнувся з Еммою.

— А я якраз ішла тебе шукати, — сказала вона.

— І я йшов тебе шукати. Мені потрібна твоя допомога.

Вона нахилила голову:

— Звісно, що завгодно.

— Прикрий мене. Лиш на годину чи дві. Мені треба повернутися до Акра.

— Навіщо? За чим?

— Нíколи зараз пояснювати, — відповів я. — Коли повернусь.

— Я теж піду.

— Мені треба зробити це самому.

Вона схрестила руки:

— Сподіваюсь, це щось хороше.

— Так і є. Я думаю.

Я поцілував її, потім прослизнув сходами вниз і через гараж вийшов надвір. А далі попрямував до садового сарайчика.

* * *

Коли я повернувся до вестибюля Будинку Міністерств, клерка вже не було. Його віконце було зачинене, і за ним було пусто. Я підійшов до віконця, що поряд, і запитав жінку, яка там була, чи не знала вона, де б міг бути її сусід зараз.

Вона глянула на мене скоса крізь товсті окуляри:

— Хто?

— Чоловік, котрий працює он там. Лестер Новбл.

— Я не знаю ніякого Лестера Новбла, — відповіла вона, постукуючи своїм вічним пером[25] по столу, — але хлопець, котрий працює поряд зі мною, сьогоднішню роботу щойно закінчив. Ви ще зможете наздогнати його, якщо… ой, онде він.

Вона показала на вестибюль. Я повернувся та побачив, як той клерк поспішає до виходу. Я швидко буркнув «дякую» та помчав через