Читати книгу - "Гелтер Скелтер"

Коли вони визирнули надвір, їм здалося, що температура в приміщенні раптом впала. Кожного обдало морозом. Вони миттю зауважили очевидне, та наразі ніхто не розумів побаченого, бо воно аж ніяк не вкладалося у свідомості. Такого взагалі не могло бути.

Лана лежала внизу, під стіною будинку, на купі уламків бетону. Обличчям додолу. Одна нога дівчини вивернулася під якимсь жахливим кутом і судомно здригалася. Її голову прохромив шматок іржавої арматури. Такий самий сталевий шпень стирчав між її лопаток. Світлий одяг поступово просякав кров’ю.

Частина третя

ПРОКЛЯТТЯ

22

ЧУЖИМИ ОЧИМА

Хто першим кинувся до сходів, цього вже ніхто не пам’ятав.

Мабуть, то все ж таки був Алекс. А може, Богдан? Чи Дара? Макс із Остапом разом вилетіли з квартири. Здається, хтось із них навіть упав, ударившись коліном на сходах. Синець потім виявився у Макса, хоча й в Остапа було забите стегно, там теж розпливався синець. А звідки той взявся, хлопець так само не пам’ятав – той жахливий день для всіх залишився огорнутим якоюсь імлою.

«Швидку» й поліцію викликала літня жінка з четвертого під’їзду. Вона теж почула галас, та намагалася не звертати уваги, вирішивши, що то молодь святкує входини. Марина Прокопівна Ріверна добре пам’ятала власну студентську молодість, тому не дуже й переймалася. Однак коли почулися крики перед другим під’їздом, жінка вирішила, що там почалася бійка, й кинулася надвір, аби розібратися що там і до чого. Проте вже за півтори хвилини вона наче вкопана заклякла біля сусіднього під’їзду.

Під вікнами на купі будівельного сміття лежала дівчина з неприродно вивернутою ногою. Із її потилиці й спини стирчали закривавлені штирі арматури. Тож Марині Прокопівні не знадобився її тридцятирічний досвід роботи дільничним педіатром, щоб зрозуміти: дівчина померла майже миттєво, жодних шансів на порятунок.

Згодом у висновках судмедекспертизи напишуть, що перший шматок арматури ввійшов у праву очницю жертви, пробивши наскрізь мозок і череп загиблої; другий розірвав підшлункову залозу, зачепив аорту й вийшов у ділянці хребта. Друге поранення також виявилося однозначно смертельним через стрімку втрату крові. Зупинити внутрішню кровотечу самотужки неможливо, а на термінову появу «швидкої» у цьому районі та госпіталізацію розраховувати не доводилося. Тож Олена Дементьєва загинула б, навіть якби не отримала першого поранення.

Патологоанатом, який складав висновок, мимоволі подумав, що небіжчиці загалом дуже пощастило: вона віддала Богові душу швидко й безболісно.

Попри віддаленість, першими за викликом прибули патрульні поліцейські, за ними слідча група, а вже потім «швидка допомога».

Поки медики констатували смерть дівчини, правоохоронці оглянули місце події та прилеглу територію. Виглядала вона кепсько: цегла, потрощені дошки з цвяхами, бите скло, покручена арматура – найбільше її було просто під вікнами квартир. Загиблу могли прохромити не два штирі, а три, чотири й навіть більше. Якби дівчина просто випала з вікна четвертого поверху, то отримала б серйозні ушкодження, але при цьому залишилася живою. Довколишній безлад такого шансу не давав, і тут виникали питання до забудовника й комунальників, що мали опікуватися житловим комплексом «Зірка» й відведеною під нього ділянкою.

Що стосується загибелі Лани, то сержант Стефан Лебединський за кілька років служби бачив не одну подібну ситуацію. Не треба бути суперкопом, аби зафіксувати запах алкоголю від свідків – тих молодих людей, серед яких перебувала в останні хвилини померла.

Та й розводити їх «по кімнатах» для індивідуальних допитів, як воно зазвичай робиться, не було жодного сенсу. Все й без того зрозуміло: гості з господарями святкували новосілля, випивали й час від часу бігали до кухні на перекур. Жертва нещасного випадку явно перебрала з алкоголем, всілася на підвіконня й, імовірніше за все, не втримала рівновагу і випала з вікна.

Пенсіонерка Ріверна підтвердила банальність інциденту, якому передували гучна музика, гомін, а потім несамовитий галас.

Нечисленні сусіди з інших під’їздів свідчили те саме.

Попри трагічність, ситуація вимальовувалася стандартна. Подібні, на жаль, трапляються в різних містах мало не щодня. Тож Олениним батькам відразу ж повідомили про нещасний випадок, спричинений зловживанням алкоголю.

Саме так. Бо в той час ніхто й гадки не мав, що в цій компанії друзів це була вже друга смерть.

23

АЛЕКС. ОСТАП. МАКС. ПОЦІЛУНОК КОЩАВОЇ

Похмілля в Савицького не було вже кілька днів. Замість звичного вранішнього синдрому з’явилася чорна діромаха, незбагненна порожнеча.

Це справді якесь прокляття. І воно вбиває.

Уперше в житті Алекс зіткнувся зі смертю віч-на-віч; ще гірше – зі смертю людини, яка була йому небайдужа. Лана отримала суперприз в якійсь гаспидській грі. І якщо досі думки про вічне іноді заходили йому в голову – типу всі коли-небудь помруть,– він, як і більшість людей, не надавав їм особливого значення. Аж тут таке…

Дні перемішалися з днями, стіни кімнати здавалися в’язничними мурами, і Алекс розумів, що повною мірою заслужив ув’язнення. Він бачив денне світло й нічну пітьму, що навперемінки наповнювали його житло, однак взагалі не цікавився тим, як мчить час.

У чотириста двадцятий він залишився сам. Сашко Кравич, вірний зброєносець, кинув свого «сюзерена» напризволяще й подався додому, де планував тишком-нишком перебути до кінця літа. Невідомо, як вплинула на нього смерть Лани, та вочевидь Сашко зрозумів: усе, що досі сталося з Алексом,– дитяча забавка в порівнянні з тим, що почнеться, коли той вийде з депресії і встане з ліжка. Тож чекати на нове пекло хлопець не збирався. Та й взагалі, здавалося, дійшов висновку, що від цієї компанії треба триматися якнайдалі, бо так буде безпечніше.

«Щури першими побігли з корабля»,– подумав Остап про хлопця, коли дізнався, що Алекс Савицький залишився на самоті. Правду кажучи, він і сам був би радий ушитися кудись, але біда полягала в тому, що бігти нікуди. Небезпека хмарою нависла над ними всіма, тож байдуже, де б він не заховався. Тому єдиний варіант порятунку – розібратися з проблемою, докопатися до істини, інакше всі вони закінчать як Сергій та Лана…

Тупо фіксуючи очима стелю, Алекс відмовлявся вірити в очевидні речі. Його тіло перебувало тут, у теперішньому часі, але свідомість жила минулим. Тим, що закарбувалося в його пам’яті й у пам’яті його смартфону.

Лана.

Лана.

Лана.

Вона залишилася влітку в Чернівцях, бо професор, керівник кафедри Валерій Чигиринський начебто потребував її допомоги в якійсь науковій розвідці. Це здавалося плюсом,