Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

сказав священик, — ви не знаєте, яка моя мужність і до чого можу я прикласти мою силу. Терпіння в мене, мабуть, достатньо; щоранку брався я до нічної праці і щоночі до денної. Але тоді мені здавалося, — вслухайтеся в мої слова, юначе, — що я слугую Богові, намагаючись звільнити одне з його створінь, що невинне і не мало бути засуджене.

— А зараз хіба не так само? — запитав Дантес. — Чи відтоді, як ми зустрілися, ви вже визнали себе винним?

— Ні, я не хочу стати ним. Досі я мав справу лише з речами, а ви пропонуєте мені мати її з людьми. Я міг проламати мур і знищити східці, але я не стану пробивати груди і знищувати людське життя.

Дантес із подивом глянув на нього.

— Як? — вигукнув він. — Якби ви могли врятуватися, такі міркування утримали б вас?

— А ви самі, — запитав Фаріа, — чому не вбили тюремника ніжкою від стола, не перебралися в його одяг і не намагалися втекти?

— Тому що таке не спало мені на думку, — відказав Дантес.

— Тому що природа заклала у вас відразу до вбивства, — таку відразу, що ви навіть про це не подумали, — провадив священик. — У простих і дозволених справах наші спонуки провадять нас прямим шляхом. Тигрові, що народився для розливу крові, бо це його справа, його призначення, потрібне лиш одне: щоб нюх дав йому знати про наближення здобичі. Він відразу ж кидається на неї й роздирає на кавалки. Це його інстинкт, і він йому скоряється. Та людині, навпаки, кров огидна; не закони суспільства забороняють нам убивати, а закони природи.

Дантес збентежився. Слова абата пояснили йому те, що несвідомо відбувалося в його голові чи радше в його душі, бо декотрі думки народжуються в мізках, а декотрі у серці.

— Крім того, — провадив Фаріа, — просидівши у в’язниці дванадцять років, я подумки перебрав усі славетні втечі. І побачив, що дуже рідко зазнавали вони успіху. Щасливі втечі, які закінчували цілковитим успіхом, це ті, що про них довго міркували, ті, що поволі готувалися. Так герцог Бофор утік із Венсенського замку, абат Дюбуа з Фор-Левека, а Лятюд із Бастилії. Є іще випадкові втечі, і вони найліпші, повірте мені, зачекаймо сприятливої нагоди і, якщо вона трапиться, скористаймося нею.

— Ви могли чекати, — зітхнувши, сказав Дантес, — ви щохвилини переймалися вашою довгою працею, а коли вона не розважала, то вас тішила надія.

— Я переймався не тільки цим, — сказав абат.

— Що ж ви робили?

— Писав або навчався.

— То вам дають папір, пера і чорнило?

— Ні, — сказав панотець, — та я роб­лю їх сам.

— Ви робите папір, пера і чорнило? — перепитав Дантес.

— Авжеж.

Дантес глянув на старого абата із захватом; та він ще не дуже вірив його словам. Фаріа помітив, що він сумнівається.

— Коли ви прийдете до мене, — сказав він, — я покажу вам цілий твір, плід усіх думок, пошуків і роздумів мого життя, я обдумував цей твір у затінку Колізею в Римі, біля підніжжя колони святого Марка у Венеції, на берегах Арно у Флоренції, не підозрюючи, що мої тюремники нададуть мені доста вільного часу написати його в камері замку Іф. Це «Трактат про можливість єдиної монархії в Італії». Він помістився у грубому томі ін-кварто.

— І ви написали його?

— На двох сорочках. Я винайшов речовину, що робить полотно гладеньким і щільним, як пергамент.

— То ви хімік?

— Трохи. Я знав Лавуазьє і дружив з Кабанісом.

— Але ж для такої праці вам потрібні були історичні матеріали. У вас були книги?

— У Римі в мене була бібліотека, п’ять тисяч книг. Читаючи й перечитуючи їх, я упевнився, що сто п’ятдесят добре вибраних праць можуть дати якщо не цілковитий підсумок людського знання, то принаймні все, що корисно знати людині. Я присвятив три роки життя вивченню цих ста п’ятдесяти книжок і знав їх майже напам’ять, коли мене заарештували. У в’язниці, трохи напруживши пам’ять, я їх усі попригадував. Я міг би вам прочитати на пам’ять Фукідіда, Ксенофонта, Плутарха, Тита Лівія, Тацита, Страду, Йорнанда, Данте, Монтеня, Шекспіра, Спінозу, Мак’явеллі й Боссюе. Я вам називаю тільки чільних.

— Ви знаєте декілька мов?

— Я розмовляю п’ятьма живими мовами — німецькою, французькою, італійською, англійською й іспанською; за допомогою давньогрецької розумію сучасну грецьку мову; щоправда, я ще не дуже розмовляю нею, та я її вивчаю.

— Ви вивчаєте грецьку мову? — запитав Дантес.

— Авжеж, я склав лексикон відомих мені слів; я їх розмістив усіма можливими способами так, щоб їх було достатньо для виразу моїх думок. Я знаю понад тисячу слів, більше мені й не треба, хоч у словниках їх мало не сто тисяч є. Промовистим я не буду, та розумітимуть мене цілком, а цього мені доста.

Едмон дедалі дужче дивувався: здібності цього дивного чоловіка здавалися йому надприродними. Йому кортіло зловити його на чомусь, тож він запитав:

— Та якщо вам не давали пер, то чим же ви написали цю книжку?

— Я зробив собі пречудові пера (їм надали б перевагу перед гусячими, якби дізналися про них) із головних хрящів тих здоровецьких мерланів, що їх деколи дають нам у пісні дні. І я дуже люб­лю середу, п’ятницю і суботу, бо ці дні примножують запас моїх пер, а історичні дослідження, зізнаюся, улюблене моє діло. Занурюючись у минуле, я не думаю про теперішність; вільно і незалежно гуляючи історією, я забуваю, що я у в’язниці.

— А чорнило? — запитав Дантес. — Із чого ви зробили чорнило?

— Передніше в моїй камері був коминок, — відказав Фаріа. — Його димар замурували незадовго до того, як я там поселився, та довгі роки його топили, і стіни обросли сажею. Я розчинив ту сажу вином, яке мені дають у неділю, і в такий спосіб роб­лю пречудове чорнило. Декотрі нотатки, що повинні впадати в око, я пишу кров’ю з проколотого пальця.

— А коли мені можна побачити все це? — запитав Дантес.

— Коли захочете, — відказав Фаріа.

— Тоді негайно!

— Що ж, прямуйте за мною, — сказав абат.

Він заліз у підземний хід і зник; Дантес подався за ним.

XVII. Абатова камера

Іти було досить легко, хоч і нагинці, тож Дантес урешті сягнув того кінця лазу, де він вужчав і там насилу можна було проповзти. Долівка в абатовій камері була мощена плитами; піднявши одну, що була у найтемнішому кутку, він і почав ту тяжку працю, що її край тепер бачив Дантес.

Промкнувшись до камери і звівшись на ноги, Едмон із цікавістю почав роззиратися навсібіч. На перший погляд, у тій камері не було нічого незвичайного.

— Ага, — сказав абат, — зараз тільки чверть на першу, і в нас ще є декілька годин.

Дантес озирнувся, шукаючи годинника, за яким абат визначав час із такою точністю.

— Гляньте, — сказав панотець, — на сонячний промінь, що просягає у  моє вікно, і на ці лінії, що їх я накреслив на мурі. За ними я визначаю час точніше, ніж за годинником, якби він у мене був, бо годинник може вийти з ладу, а сонце і земля завжди функціонують добре.

Дантес нічого не второпав із того пояснення; він