Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

Як і десять років тому, в 1929 році не існувало чіткого визначення «куркуля». У бідному селі «заможним» могли вважати господаря, в якого було дві свині, замість однієї. «Багатим» селянином міг стати чоловік, якого не любили або кому заздрили сусіди, або хто нажив собі ворогів у керівників села чи місцевих комуністів.

Відколи вимога «знищення куркулів як класу» стала державним пріоритетом, республіканське керівництво відчувало потребу знайти краще визначення поняття «куркуль». У вересні 1929 року Рада народних комісарів УСРР видала постанову, котра задекларувала «ознаки» куркульських господарств: регулярне використання в господарстві найманої праці; володіння вітряком, шкіряним, цегляним виробництвом та іншими дрібними промисловими підприємствами; здача в оренду будівель або сільськогосподарської техніки на постійній основі. Будь-яке господарство, власники або керівники якого займалися торгівлею, лихварством або іншою діяльністю, від якої вони отримували «нетрудові прибутки», також визначалося як «куркульське».[405]

Згодом це економічне визначення розвинули далі. Намагаючись пояснити, чому до «куркулів» зараховували селян, які ніколи не використовували найману працю або орендували власність, проте все одно продовжують чинити опір колективізації, влада винайшла нове визначення. Такими стали підкуркульники, або «куркульські агенти», котрі, на думку можновладців, якимось чином потрапили під вплив «куркулів». Серед них — родичі, колишні наймити, сусіди або друзі. Підкуркульником міг бути й бідняк, який мав багатших батьків і відтак міг бути наділений «куркульською сутністю». До того ж, його могли якимось чином обдурити й налаштувати проти більшовиків, або він не підлягав перевихованню.[406]

Інші бідняки ставали «куркулями», коли відмовлялися вступати до колгоспів. Моріс Хіндус перебував у кімнаті, коли приїжджий партієць переконував групу присутніх жінок у перевагах вступу до колгоспу в білоруському селі Вялікі Биков: «їм не доведеться доглядати за дітьми, стверджував чоловік, бо за ними дивитимуться в добре обладнаних яслах. Їм не треба поратися біля печі, адже їжу готуватимуть у їдальні...».

У відповідь на свою тираду спочатку було мовчання, а потім — «забагато крику». Нарешті, одна з жінок плюнула на всіх присутніх: «Лише свині сюди прийшли. Мені тут нічого робити». На цю репліку місцевий агітатор закричав: «Ви це бачили? Що ти сказала? Громадянка, біднячка, але з куркульськими думками в голові, тільки-но назвала нас свиньми!» Іншими словами, справа була не в її статках, а в «куркульських думках в її голові» — тобто в її опозиції до колективізації.[407]

Визначення зазнавало безкінечних змін та з неймовірною легкістю поширилось на представників національних меншин на території СРСР, зокрема на поляків і німців, багато з яких проживали в Україні. У 1929–1930 роках деякі українські посадовці вважали, що всіх етнічних німців в Україні, а деякі з них проживали тут з XVIII століття, треба переозначити на «куркулів». У відсотковому відношенні їх було розкуркулено і депортовано приблизно в три рази більше, ніж етнічних українців, також вони ставали об’єктом особливих переслідувань. «Де б ви, саранча, не оселилися на нашій землі, — казав голова колгоспу групі етнічних німців-селян, — не очікуйте Божої мани у поміч, ніхто не почує ваших огидних скарг».[408] Натомість євреїв дуже рідко кваліфікували як «куркулів». Хоча багатьох заарештовували за спекуляцію, серед них було мало землевласників, тому що в Російській імперії їм було заборонено володіти землею.

Спочатку деяких очільників ОГПУ непокоїла швидка зміна змістового наповнення терміна «куркуль». У записці до Сталіна, написаній у березні 1930 року, Ягода висловлював занепокоєння, що «середняки, бідняки і навіть наймити потрапляли в категорію “куркулів”. До цієї групи зараховували навіть червоних партизанів та сім’ї червоноармійців. У Середньому Поволжі «середняків та бідняків» було названо «куркулями в овечій шкурі». В Україні, скаржився Ягода, бідняків зачислили до «куркулів» лише на тій підставі, що вони були «гострими на язик» або створювали проблеми. У Центрально-Чорноземній області до списку «куркулів» включили трьох бідняків та поденщика, який був сином колишнього купця.[409]

Водночас саме ОГПУ було винним у постійних змістових змінах терміна: кількість людей, яких зараховували до «куркулів», збільшувалася переважно за наказами з Москви. Розпорядження з ліквідації «куркулів» супроводжували цифри і списки — скільки знищити, скільки виселити, скільки заслати до таборів ГУЛАГу, мережа котрих стрімко зростала, скільки змусити жити на виселках. Співробітники на місцях відповідали за виконання надісланих з центру планів, незалежно від наявності так званих куркулів. А якщо їх неможливо було знайти, то їх створювали.

Як і тогочасні партійні лідери, керівництво ОГПУ не скаржилося на відсутність амбіцій. З усіх зернових регіонів СРСР від України очікували найбільше «куркулів»: 15 000 «найміцніших та найактивніших куркулів» повинні були заарештувати, 30 000–35 000 «куркулів» з родинами підлягали виселенню, 50 000 — розміщенню у Північному краї. Для порівняння, відповідні цифри «куркулів» у Білорусі були 4 000–5 000, 6 000–7 000 та 12 000 (в Сибіру). У Центрально-Чорноземній області заарештувати 3 000–5 000, 10 000–25 000 виселити, до 20 000 розселити в Північному краї. Ймовірно, вищі цифри для України відповідали вищому відсотку селян серед населення. Також можливо, що вони віддзеркалювали московське сприйняття українських селян як джерела перманентної політичної загрози.[410]

Згодом необхідність забезпечити виконання великих планів зробила антикуркульську риторику більш безжальною й непримиренною. Вже в січні 1930 року слідчий ОГПУ використовував термін «куркулі та білогвардійські бандити» для опису противників колективізації. Таким чином «куркулів» ідентифікували не тільки як класових ворогів, а й як ворогів народу (агентів «Білої гвардії») і злочинців.[411] Мова безпосередніх виконавців ставала дедалі брутальнішою. У селі Долота селяни зірвали обов’язкові збори своєю відмовою записатися у колгосп. Клич головного агітатора залишився без відповіді:

«Давайте! Вже пізно, — закликав він. — Скоріше залишитеся, швидше підете додому». Ніхто не ворухнувся. Усі сиділи мовчки. Голова, обурений тишею, щось нервово нашіптував на вухо агітатору... Ми продовжували мовчати. Це дратувало керівництво, особливо голову колгоспу. Як тільки агітатор закінчив нас вичитувати, голова кинувся з-за столу, схопив першого-ліпшого чоловіка, і почав його щосили трусити. «Ти... ворог народу!» Він закричав, захлинаючись від люті: «Чого ти чекаєш? Може, Петлюри?»[412]

Така швидка асоціація з «Петлюрою», тобто іменем, яке уособлювало антирадянське повстання, знову ж таки, була не випадковою, адже для агітаторів усі, хто не вступав до колгоспів, ставали контрреволюціонерами — учасниками розгромленого українського національного руху — отже, одними з багатьох «ворогів» радянського режиму.

Це