Читати книгу - "Називай мене Мері..."

Глибоко по обіді експерт Ярило своїм дзвінком остаточно вибив ґрунт з-під її ніг. Хоча подзвонив дуже щасливий. Переконаний, що його висновки дадуть пані Холод правильну точку опори.

— Віро Павлівно, вибачайте, може, задовго, — казав у трубку, навмисне видаючи шляхетні пасажі, хоч усі знали — в житті криміналіст так не говорить. — Розумію вашу нетерплячку, тільки ж у мене черга, як у мавзолей...

— У мавзолеях нема черг.

— Даруйте, то примовка така.

— Та знаю цю примовку. Можете ближче до діла?

— Та куди вже ближче, Віро Павлівно! Запросив висновки колег по тих чотирьох дівчатах, знаєте. Я ж не всюди працював, то мене зараз притягнули. Самі знаєте, як там склалося.

— А ще коротше?

— Я колегам довіряю. Собі теж. Вони не помилилися, я так само не сліпий.

— Пане Ярило, у вашій компетентності сумнівів не маю.

— Ви самі це сказали, — голос звучав самовдоволено, експерт любив лестощі та навіть підлабузників. — Розбіжності є, Віро Павлівно. Тих чотирьох і тієї, на квартирі Лилика...

— Кого?

— А, пардон. Ви ж не перетиналися з Кобзарем раніше. Його тут, в нашій управі, називають так, Лиликом.

— Гаразд, — Віра переклала трубку з правої руки в ліву, витерши спітнілу долоню об спідницю. — Що там, які розбіжності.

— На перший погляд, не аж такі значні. Тільки якщо їх знати й врахувати, вони все міняють.

Більше не розмазуючи манку по тарілці, Ярило вже чітко, без церемоній, по-діловому пояснив, про що йдеться. Віра вислухала, попросила повторити ще раз. Глибоко вдихнула, повільно видихнула, як на заняттях з йоги.

— Імітатор? Сюди ведете?

— Або убивць щораз двоє. Тільки якщо так, один завжди стояв і дивився на товариша. Тепер чомусь сам вирішив вступити в гру.

— Ви ж самі в таке не вірите.

— Не вірю.

— Коли так, вертаємося туди, звідки почали. Імітатор.

— Який знає справжнього вбивцю.

— Хіба чоловік, що задушив ту дівчину, — не справжній убивця?

— Не те хотів сказати.

Вірі таки вдалося загнати криміналіста на слизьке.

— Чудово знаю, що ви мали на увазі. Але від того, що справжніх убивць уже двоє, нехай вони знайомі по життю, мені не легше. Можете організувати для мене копії всіх висновків?

— Вже робиться, Віро Павлівно.

Отак.

Трохи подумавши, перетравивши почуте, вона набрала Артема Головка. Рудий сищик відгукнувся лиш після четвертої спроби, з голосу виглядав заклопотаним, говорив уривчасто й давав зрозуміти: йому заважає весь світ. Неабияк здивувався Віриному запитанню. Швидко відповів, ще й зажадав пояснень. Не вважаючи за потрібне балакати далі саме зараз, Холод сказала — на зв’язку, вийшла з розмови.

Менш, ніж за годину дістала електронною поштою копії висновків від Ярила.

Заглибилася в них, намагаючись зрозуміти, як так вийшло й куди тепер їй рухатися далі.

Зовсім забула про Головка.

Якого ввечері знайшли мертвим у парку на Нивках.

Поруч крутився Олег Кобзар. Його зафіксували відеокамери, розміщені на ліхтарях біля тимчасово недіючого плавучого ресторану. Фрагмент запису розлетівся мережею вже за годину після вбивства, й видалити відео повністю в таких випадках уже не було реальної можливості. Але тут вона тішилася з оперативності юзерів: так би не скоро дізналася, що Кобзар не ясно, яким боком причетний і тут.

Віра швидко провела паралель: Головко був учора під час стрілянини, напевне мав зустріч із другом, що вскочив у халепу. Сьогодні напевне нова зустріч, теж таємна. Знову стріляли, тепер уже влучно.

Ще б хто пояснив, яким тут боком знову Кобзар.

Лилик.

Вбивство поліцейського на Нивках її стосувалося непрямо. У справі фігурує особа, котру й без того розшукують. Вірі Холод нічого було робити поруч із місцем скоєння злочину. Зробила кілька дзвінків, поставила запитання, отримала обтічні відповіді й по дев’ятій нарешті вибралася додому.

Доїхала на початку одинадцятої. У холодильнику чекали лише нежирний сир та молоко з позначкою «еко-продукт». Їсти не хотілося, зробила кілька ковтків просто з пляшки, скинула одяг. Роздягнувшись до білизни, закуталася в халат. Подумала, роблячи вибір між телевізором та інтернетом, обрала друге.

Телефон озвався за десять хвилин до дванадцятої.

Консьєржка.

— Віро Павлівно, вам тут доставка.

— Яка?

— Кур’єр приїхав. Піца. «Вулкано».

Віра зсунула ноутбук з колін вільною рукою.

— Піца «Вулкано». Ясно.

— Чекайте, ви не замовляли? — консьєржка щось комусь сказала, потім знову зацвірінькала в слухавку: — Ось тут чоловік каже, що нічого не знає. В нього така адреса. Наш номер будинку, ваша квартира.

Лівою рукою притискаючи трубку до вуха, правою Віра витягнула з ящика столу службовий пістолет.

— Хай піднімається людина. Розберемося.

Поклавши трубку, глянула на себе в дзеркало. Скидати халат і залазити в штани та светр критично бракувало часу. Озброєна рука додавала впевненості. До того ж свого часу пройшла з покійним чоловіком певний вишкіл у рідному Донецьку.

До чогось подібного завжди була готова.

Підійшла до дверей.

Почула гудіння ліфта.

Пасажир вийшов, рушив до її дверей.

Дзвінок.

— Зараз, — сказала голосно, впоралася з замком, швидко відступила і наставила дуло на вхід.

Нічний гість переступив поріг.

У руках справді тримав картонну коробку.

Піца «Вулкано».

Частина третя

Називайте її Еліс

1

Під дулом зайшов на кухню.

— Кладіть коробку на стіл. І все з кишень — туди ж.

Слухняно виконав, без наказу зробив два кроки назад, став спиною до вікна. Руки тримав перед собою, з розкритими долонями. Віра, не опускаючи зброї, взяла його пістолет.

— На запобіжнику.

— Я не збирався стріляти.

— Носите з собою явно незаконний ствол — і не пустите в діло? Кобзарю, не морочте мені голову. Ми дорослі люди.

— У вас я точно стріляти не збирався. З миром прийшов.

— Із піцою. Якої я не їм.

— Але впустили мене.

— Кортіло дізнатися, хто такий нахабний.

— Моє прізвище ви знаєте, Віро Павлівно. Хоч нас не знайомили.

— Ви або дуже втомилися, або вас переоцінили. Чудова зорова пам’ять, системне мислення і прокол за проколом на практиці. Невже не розумієте, що вас можуть тепер впізнати навіть