Читати книгу - "Майстер"

здати в оренду чи утримувати й далі свою лондонську квартиру. Йому також слід було подбати про своє фінансове майбутнє, підірване цими раптовими капіталовкладеннями. Та не ці прості дії наповнювали його неясними поганими передчуттями. Кілька тижнів Генрі мучився, не розуміючи їхньої природи, а потім, як блискавкою, його осяяло розуміння, що піднімаючись нагору в Лемб-Хаусі та заходячи до своєї майбутньої спальні, він мав відчуття, що входить до кімнати, де колись помре.

Уважно перечитавши договір оренди, він усвідомив, що за двадцять один рік точно вже буде в могилі. Стіни цього будинку були свідками народження та смерті жінок і чоловіків майже три століття[26], і тепер пропонували йому на короткий час насолодитися красою та шармом будинку, вони заманили його, дозволили зазнати своєї, хай і нетривалої, гостинності. Будинок прийме його, а потім дивитиметься, як його виноситимуть, як уже це не раз бувало з іншими пожильцями. Генрі лежатиме мертвий у якійсь із цих кімнат, у цьому будинку лежатиме його холодний труп. Ця думка водночас холодила кров і заспокоювала. Не вагаючись, він приїхав до місця власної смерті, тим самим розкривши одну з її таємниць. Але він і житиме там іще багато років, працюючи вдень і сидячи біля вогню вечорами. Нарешті, в нього, кому так важко блукалося світом, з’явився власний дім, якого він так довго шукав, про чию душевну наповненість, усепоглинаючу зручність і ненав’язливу красу стільки мріяв.

ТІЄЇ ЗИМИ ТА РАННЬОЇ ВЕСНИ Генрі набув уміння залагоджувати різноманітні практичні справи. Коли до Лондона приїхав Ховеллс, вони провели разом довгий ранок, дивлячись у сповите густим туманом завіконня й обговорюючи сотню питань, не останнім із яких був американський ринок літератури та книговиробництва. Ховеллсів візит, його дружні поради та посередництво, коли він уже повернувся до Штатів, мали наслідком пропозиції та замовлення від американських видавців, що стало приємним доповненням сезону.

Поволі й інші речі ставали на свої місця. Дізнавшися про його нове придбання, леді Волслі висловила бажання подивитися на будинок і допомогти порадою. Генрі знав, що вона є неперевершеною і талановитою збирачкою усіляких речей, що її смак був вишуканим і практичним і що вмеблювання маленьких кімнат не становитиме для неї складнощів. Вона знає усіх продавців і їхні крамниці, за багато років зуміла викликати в них повагу та благоговійний острах і вміло це використовувала. А ще вона прочитала «Пойнтонські старожитності»[27] в надісланому їй з Америки журнальному варіанті й вірила, що вдовицю місіс Ґарет, готову занапастити власне життя задля збереження поінтонських реліквій, було написано з неї.

— Не жадібність,— сказала вона якось,— і не тупість чи вдівство. Я не зазнала вдівства. Це все — око, око, яке не пропускає нічого і бачить, що стілець епохи королеви Анни можна реставрувати, що вицвілий гобелен матиме чудовий вигляд у темному кутку, що полотно коштує менше за раму.

Вона припустила, що Генрі не має грошей на витрати, що його смак є таким самим, як і її, тож захотіла роздивитися всі кімнати в новому будинку детально і зрозуміти, чого вони потребують. Лемб-Хаус, на її думку, був витвором мистецтва. Їй захотілося забрати його додому, та, оскільки це було неможливо, вона втішалася тим, що тягала Генрі з собою по всіх лондонських крамницях, по всіх бічних алеях і закапелках торгівлі антикваріатом і старими меблями. Він зі здивуванням дізнався, що леді Волслі фактично не мала грошей усі ті довгі роки, коли збирала свої маленькі скарби, що вони з чоловіком тоді ще нічого не успадкували й жили на його скромну платню та відсотки від її невеличкого капіталу. Вона сказала, що нужда загострила її око.

Поступово дні довшали, а Генрі й досі ходив Лондоном, відчиняючи перед леді Волслі двері маленьких, тьмяно освітлених крамничок, уважні господарі яких знали її з давніх часів і пам’ятали, який антикваріат вона в них колись купила, як запекло торгувалася, щоб додати до своєї колекції ще один дорогоцінний предмет, що на той час видавалося їм ексцентричністю та виявом її виняткової впертості. Генрі, котрий приготувався до тихої самотності в провінції, уже почав сумувати за Лондоном із усіма його освітленими крамницями, гамірними вулицями, набридливим інтенсивним громадським життям. Йому подобалося, як падає світло раннього надвечірка, як вітерець холодить обличчя і, попри всі свої протести, він любив наближення вечора й очікування того, що він принесе. Ідучи вулицями поряд зі своєю цілеспрямованою супутницею, Генрі захоплено вивчав Лондон, а потім вони зупинялися на порозі якогось меблевого складу чи демонстраційної зали і, доки торгівці лагідно й обережно показували їм різні предмети, наче продавали не обстановку, а чиюсь приватність, він уявляв своє майбутнє життя, свої нові меблі, новий колір стін або відсутність дерев’яних панелей, і відчував усередині дивну радість від того, що вже пройшов половину шляху до своєї мети, що щасливе перебування в Лемб-Хаусі зовсім скоро перейде зі світу уяви до щоденної реальності.

ПІСЛЯ ТОГО ЯК її ЧОЛОВІК отримав пост командувача військ її величності, та після тріумфального повернення з Ірландії, леді Волслі почала більш зверхньо поводитися з Генрі, однак тепер вона мала дещо м’якший вигляд і з торгівцями розмовляла тихо та ввічливо. Він ніколи не бачив, аби вона стишувала голос, але в запилюжених антикварних крамницях, роздивляючись нові надходження чи прохаючи подати їй старі мали, що ними нещодавно захопилася, леді Волслі видавалася дуже тихою, і з кожним зимовим місяцем ставала дедалі більше стриманою. Однак це аж ніяк не вплинуло на чіткість її суджень стосовно того, що є вартим уваги, а що — ні, крім того, вона чудово собі уявляла кожну деталь інтер’єру Лемб-Хауса. Генрі постійно доводилося боротися з її надмірним ентузіазмом і нетерплячістю, а кілька разів і ретельно приховувати своє бажання придбати речі, від яких вона навідріз відмовилася.

Леді Волслі провела його секретними стежками потаємного Лондона, ходячи якими він міг би обставити Лемб-Хаус; а ще вона показала йому той Лондон, у якому люди жили, мов оселедці в діжці, гамірний і перенаселений. Кожен предмет, якого він торкався чи брав до рук, містив у собі часточку давньої слави та багатства Англії.

У ці місяці він багато працював, пишучи статті й оповідання, та бували дні, коли, виконавши норму — написавши визначену кількість слів — Генрі відпускав свого шотландця, котрий увесь ранок не відходив від машинки, і відчував у собі нагальну потребу піти до антикварів, удихнути старої пилюки, загубитися серед нікому не потрібних речей, переходити з крамниці до крамниці, вибираючи для