Читати книгу - "Діалоги"

class="p1">Деякі, аж жаль дивитися, біжать на злам голови, мовби там горіло: штовхають перехожих, збивають їх із ніг, самі на них падають. А куди так бігли? То — привітати когось, хто й не кивне у відповідь, то долучитися до похоронної ходи за незнайомим покійником, то послухати справу якогось баламута, що вже й суддям надокучив, то супроводжувати або й самому трохи понести лектику якогось вельможі. Врешті, натомлені без потреби, ледве ноги волочать додому, присягаючись, що й самі не знали, навіщо виходили з дому і куди їх носило, а назавтра — знову тими самими слідами. Але ж усякий труд повинен чогось стосуватися, мати якусь мету. Отож, не пильність жене їх, неспокійних, ледь не божевільних, а якісь облудні подоби речей. Але й вони, ті шаленці, так не товчуть собою без певної надії: їх понукає наче якийсь образ, та хворому розуму й не втямити, що то — просто ніщо. Так ото й кожного з тих, хто ступає за поріг, щоби примножити собою юрбу: щось геть нікчемне, пусте водить його містом сюди-туди, а світанок — виганяє знову, бездіяльного, бо таки не знайшов до чого б докласти рук: марно настукавшись у не одні лише двері, не одного лиш номенклатора{177} привітавши, від багатьох порогів пішовши з нічим, — однак серед усіх не зустрів іще когось такого, кого важче було б застати вдома, аніж самого себе. З цієї колотнечі визріває і той найгидкіший порок — звичка підслуховувати, розвідувати про неголосні суспільні й приватні справи, що їх і розголошувати небезпечно, й слухати.

XIII

Саме це, гадаю, мав на увазі Демокріт, кажучи: «Хто хоче спокійно жити, хай не надто береться до суспільних чи приватних справ»; мова, вочевидь, про всі ті безкорисні заняття; а щодо корисного, конче потрібного, то тут, і в приватному, й громадському житті, не те що багато — дуже багато треба робити. Та коли нас не кличе жоден почесний обов’язок, то від діяльності маємо відійти.

Адже часто саме той, хто виявляє більшу діяльність, має змогу відчути, що таке владна доля. А її, щоб бути у безпеці, краще лише зрідка випробовувати; врешті, часто мати її на оці, й у своїх задумах не покладатись на її прихильність. Пущуся в морську подорож, коли ніщо не перешкодить; стану претором, коли ніщо не завадить; це діло впораю, коли не втрутиться щось небажане. Ось чому кажемо, що мудрецеві ніщо не трапляється проти його сподівання. Не тому, що ставимо його над випадковостями, а тому — що над помилками: все відбувається не так, як він того хотів, а так, як передбачав. А передбачав передусім те, що не все йтиме згідно з його задумами. І цілком зрозуміло, що, зраджені надією, менше страждатимемо тоді, коли завчасно не втішались успіхом.

XIV

Отож маємо привчати себе до того, щоб не надто прив’язуватися до своїх задумів. Звертаймо туди, куди нас спрямував випадок, не лякаймося, коли заходять зміни чи то в наших намірах, чи загалом у становищі, тільки б не заволоділа нами непостійність — перша неприятелька спокою. Але й цупка завзятість неминуче неспокійна й нещаслива: доля завжди щось у неї вихоплює; проте непостійність — таки набагато прикріша, бо не знаходить собі місця. Ті дві протилежності однаково ворожі спокою: неспромога нічого змінити — й неспромога нічого терпіти. Тож потрібно, щоб душа, відсторонившись од усього зовнішнього, повернулася до себе самої, довіряла собі, раділа собі, дбала про своє, відступаючи, наскільки це можливо, від чужого; щоб опиралася на себе, не переймаючись втратами, добром для себе обертаючи навіть щось супротивне.

Наш Зенон{178}, почувши, що все його майно разом зі судном пішло на дно, — «Ну от, — сказав, — доля велить мені, щоб я свобідніше зайнявся філософією». А філософові Теодору{179} тиран погрожував смертю, ще й з забороною поховати тіло. «Тішся, — каже той, — маєш кварту крові для своїх потреб; а щодо поховання, то ти просто дурень, коли вважаєш, що є якась різниця, де зігнити, — на землі чи під землею». Кан Юлій, муж непересічного достоїнства, чиїй славі не пошкодило й те, що народився він у наш час, якось довго сперечався з Гаєм{180}, а коли відходив, то йому навздогін кинув той Фаларід: «Не втішайся марною надією: я вже розпорядився щодо твоєї страти». — «Щиро дякую, — відмовив той, — найдостойніший принципсе!» Годі з певністю сказати, що могли б ті слова значити. Чи неприховану зневагу до того, за чиєї жорстокості навіть смерть видається добродійством? Чи натяк на його щоденне божевілля, через яке мали б вибачливими бути до нього ті, чиїх дітей він повбивав, чиї статки собі присвоїв? Чи, врешті, радів смерті, яка була для нього звільненням? Як би там не було, ця відповідь виходила з мужніх грудей. Хтось скаже: «Почувши таке, Гай міг би подарувати йому життя». От цього Кан не боявся: в таких-от розпорядженнях Гай, знана річ, залишається вірним собі. Чи повіриш у те, що Кан усі ті десять днів, що від ув’язнення й до страти, провів навіть без тіні якогось неспокою? Що говорив він, як поводився, в якому спокої перебував — усе це справді видається неймовірним. Грав у пішачки, коли центуріон, тягнучи пов’язаних смертників, велів і йому приєднатися. А Кан, порахувавши камінчики, — гравцеві, що навпроти: «Гляди мені, — каже, — не збреши комусь після моєї смерті, що ти в мене виграв!» І додав, кивнувши центуріонові: «Будеш свідком, що я випередив його на одне очко». Гадаєш, була то просто гра у пішачки{181}? Ні, то була гра-насмішка. Сумували друзі, втрачаючи такого мужа. «Чого це ви, — запитав їх, — так зажурилися? От ви сушите собі голову над тим, чи душа безсмертна, а я ось-ось знатиму, чи це справді так». До останньої миті не переставав дошукуватися правди, навіть саму свою смерть випитуючи. Супроводжував Кана його філософ; уже видно було пагорб, де щоденно складали жертву Цезареві, нашому богу. «То що, Кане, — запитав той філософ, — що там у тебе тепер на думці?.. Що на душі?..» — «Тієї перелітної миті, — відповів той, — хочу спостерегти, чи відчуватиме та душа свій відхід». І пообіцяв, тільки-но щось дослідить, одразу ж обійти своїх друзів і розказати їм про той стан душі.

Ось він, спокій серед бурі! Ось гідний вічності муж, який закликає кончину, щоб можна було підтвердити правду; муж, який, хоч і поставлений на останню сходинку життя, випитує свою душу, що теж